9

- Мамочко, про що ти? Що побачила? - Давно я не бачила рідну в такому настрої, якщо взагалі колись бачила. Зазвичай вона дуже ніжно зі мною спілкувалася, м'яким тоном, ніби не розмовляла, а словами мене гладила по голові. А наразі всього цього не відчувалося, натомість слова начебто ніж різали по-живому, а погляд матері не віщував нічого доброго. В цьому погляді я бачила розчарування. Розчарування в мені. Найгірша для мене емоція, яка тільки могла бути. Адже я хотіла віддячити рідній за те, що вона самотужки виховала мене, за те, щоб забезпечила всім необхідним, хоч їй і було безмежно важко. Хотілося показати, що все це було не дарма, а вийшло... Не вийшло. Зараз я усвідомлюю, що не вийшло.

- Діано, не роби з мене дурепу, гаразд? - Тепер ще й біль добавився до розчарування, додаткова емоція, яка вбивала мене заживо. Навіть хотілося розвернути та втекти з кухні, з цієї квартири, щоб забути ці емоції в очах матері. Щоб повернутися через певний час і більше нічого такого не спостерігати в її погляді. Забути як страшний сон.

- Мамо, я не роблю з тебе дурепу, я справді не знаю, про що ти говориш, - але мені не десять років, щоб зірватися на істерику, розрюмсатися й побігти до себе в кімнату, зачинившись в якій, дутися на рідну. Я доросла дівчина й маю поводитися відповідно до свого віку, тож попри не бажання беру стільчик та сідаю навпроти матері. Дивлюся їй у вічі. Тяжко втримати цей зоровий контакт, я тут же перетворююся в маленьку дівчинку, якій прикро за те, що вона натворила, але нічого повернути вже не можна.

- Хто цей чоловік, що привіз тебе до будинку? Хто він?

Ось воно що, мати побачила Девіда. Чи то з вікна квартири, чи то можливо якраз заходила в під'їзд та помітила мене в якійсь машині, поруч з якимось чоловіком. 

- Це..., - умовно чухаю потилицю, щоб таким чином знайти адекватну відповідь на це запитання. 

- Я так і думала, - а ось рідна довго не думає, вона вже робить якісь свої висновки з мого мовчання й після цього скрушно хитає головою.

- Що ти думала? - Вже вдруге вона говорить загадками. Загадками, на які у мене немає відгадок. Мій мозок буквально тільки недавно пережив стрес, коли я їхала в одній машині з Девідом, а після ще й наважилася на цей поцілунок. А тепер рідна добиває мене своїми шарадами.

- Він явно не твій одногрупник, бо цей чоловік явно старше твоїх однолітків. Він точно не твій вчитель, бо як мінімум це не правильно мати якісь відносини зі своєю ученицею, а як максимум я не згадаю такого вчителя.

- Так, цей чоловік не мій одногрупник, і не вчитель, - вона все логічно розклала по поличках, тут ні до чого докопатися, але до чого веде мати?

- Тоді хто він, Діано?

- Це... відвідувач нашого ательє, який приніс костюм на ремонт, - гаразд, видаю правду. Схоже рідна просто так він мене не відчепиться, якщо я не повідаю, хто такий Девід.

- Діано, ще дурнішого виправдання не могла придумати? - Зі злістю промовляє мати, ні на йоту не вірячи в те, що це може бути реальністю. - Такий чоловік явно не буде ходити в тому костюмі, про який ти говориш. Та навіть якщо і буде, навіть якщо допустити такий момент, то з яких це пір замовники возять тебе додому? Коли в нашій роботі додалася така функція?

- Мамо, до чого ти це все ведеш? - Ми з матір'ю найкращі подруги, ділимося одна з одною своїми проблемами, секретами, та практично всім, але наразі я, по-перше, не могла второпати, що вона від мене хоче. А по-друге, я вже повнолітня, сама можу вирішувати, що і з ким мені робити, то чому маю виправдовуватися перед нею, ніби я й надалі знаходжуся в шостому класі?

- Діано, коли я говорила, що потрібно якомога скоріше віддати той кредит, щоб у нас не забрали ательє, я не мала на увазі застосовувати для цього всі наявні методи.

- Стій, зачекай..., - я не могла повірити, що ТАКЕ промовляє моя рідна мама. Не могла навіть подумати, що вона здатна не те що таке говорити, а навіть мислити стосовно мене, її дочки. Але якщо я все вірно трактую... - Ти хочеш сказати, що я з цим чоловіком... за гроші...?

- Доню, ти ще така молода, гаряча, можеш наробити помилок, про які будеш в майбутньому жалкувати, тож я тобі просто хочу допомогти та уникнути кепської долі, - при цьому мати накрила мої руки своїми. Вимовивши все це співчутливим тоном, ніби їй безмежно прикро за те, що я така мала і дурна дівчинка, яка взагалі не розуміє цього життя.

- Та про що ти таке говориш? - Я тут же звільнилася з цього полону маминих рук, зазвичай мені було безмежно приємно від таких дотиків, від тієї ніжності та тепла, які рідна передавала через такі дотики, але наразі все було кардинально інакше. Вони ніби обпікали морозом, який в цей час струмував від родички.

- Діано, я все розумію, він дорослий чоловік, ти молода дівчинка, голова закрутилася, емоції вийшли на перший план, і...

- Як ти могла навіть подумати про таке? - Практично ніколи я не зривала свої емоції на матері, ніколи не хотілося образити її чи зробити боляче, але в цю мить я не могла контролювати себе й свої пориви, тож різко відсунула стілець, що той зі скреготом пройшовся по підлозі й нависла над рідною.

- А що ще я мала подумати, коли побачила дорослого чоловіка з молодою дівчинкою, яка заглядала в рота цьому чоловіку, готова виконати будь-який його наказ?

- Він не такий! - Стало прикро за Девіда, за те, що він вже двічі мені допоміг, а мати поливала його брудом. Я вже була в цьому бруді, рідна постаралася, звинувачуючи мене в тому, чого не було. Хотілося хоча б чоловіка вибілити в цій ситуації.

- Всі вони не такі! - Гаркнула мати й теж підірвалася, тепер ми вже знову були одна навпроти одної й дивилися у вічі. - Поки це не стосується ліжка й бажання затягнути туди молоденьку дівчинку!

Я відчувала, що ще буквально якась секунда-друга і я наговорю матері такого, що потім все життя буду про це жалкувати, тож вирішила уникнути цієї ситуації й поспішила на вихід з квартири.