3

- Щиро вам дякую! - Жіночка забирає своє пальто та мило мені посміхається.

- Приходьте ще. Гарного дня, - видавлюю з себе посмішку, яка після того, як жіночка покидає ательє, перетворюється у гримасу. І ні, це я не зі зла, не тому, що вона мені не сподобалася, а тому, що останні новини настільки зачепили мене за живе своїм негативом, що дуже важко триматися позитивної хвилі, не кажучи вже хоч про якусь усмішку.

Три дні тому я від своєї подруги Лесі дізналася, що закривають бюджетні місця на нашу спеціальність. А вже на наступний день подзвонила куратор та теж повідомила цю "надзвичайну" новину. Як виявилося, спеціальність документознавство в наш час настільки не потрібна, що практично всі бюджетні місця повністю прикривають. Залишається тільки пару місць у великих містах, але звичайно, де виникає можливість зекономити на навчанні, там же виникає питання того, де проживати, а головне за що харчуватися та одягатися. Якщо у нашому місті з цим ще все непогано, то от у великих містах і ціни великі, тож цей варіант явно не для мене.

І не для Лесі, яка побивалася від горя не просто так. Леся кругла сирота, батьки якої ще давним-давно покинули дівчинку напризволяще у цьому світі, і вона їх навіть не пам'ятає. Можливо, це навіть на краще, адже тоді не виникає тотального розчарування, як то у мене вийшло з батьком. В одну мить ніби поряд є людина, котрій ти можеш довіряти, котра має любити тебе просто так, бо ти є на цьому світі, а вже наступного дня ти залишаєшся разом з мамою та необхідністю виживати в цьому жорстокому житті.

Саме тому я наразі знаходжуся в цьому ательє та допомагаю матері заробити якісь кошти. Раніше, коли я була маленькою, рідна сама тягнула на собі фінансове питання, забезпечуючи нас двох базовими речами, як то одяг, їжа і деколи якась техніка. Я бачила, як матері важко даються ці кошти, тож починаючи з десятого класу школи почала їй допомагати. У мами були золоті руки в плані відремонтувати якийсь одяг, чи то взуття, тож саме це було основним її заробітком й саме цьому вона присвятила своє життя. І час від часу вона заміняла свою знайому на касі в продуктовому магазині, і таким чином заробляла додаткові кошти. 

Сьогодні був саме такий день, коли тітці Любі, цій знайомій мами, потрібно було поїхати в інше місто до родичів, тож вона попросила мою рідну підмінити в продуктовому. Мама вирушила працювати в магазин, а я відправилася замінити її в ательє. Я просто мала віддати певні замовлення людям, чи то навпаки забрати те, що потрібно було зремонтувати. Нічого такого екстраординарного, але водночас процес не буде стояти на місці. Гроші будуть капати в наш невеличкий сімейний бюджет.

- Доброго дня, - натягаю на обличчя привітливу маску й звертаюся до чоловіка, котрий несе перед собою якусь коробку, ніби в ній вибухівка, якої він і сам остерігається. І, якби я не знала, що там всередині, то певно справді перелякалася, адже чоловік виглядав дуже грізно, очі були спрямовані на мене й в них я не бачила нічого хорошого. 

- Що це таке??? - Без привітань, без зайвих сентиментів, гарчить відвідувач, при чому він настільки наразі неврівноважений, що з пельки починає бризкати слина. Фу, ні чорта не приємно. Як бридко. Непогано було б його попросити відійти якомога далі й спілкуватися адекватним тоном, але не хочу підвести маму й запороти замовлення. А в цій коробці сто відсотків знаходиться замовлення, виконане чи на ремонт, але точно щось має бути.

- Вибачте, я вас не розумію, про що саме ви говорите? - Діано, спокійно, тримаємо обличчя, пам'ятаємо правило - клієнт завжди правий. А якщо не правий, то дивитися попередній пункт.

- "Я вас не розумію", - перекривлює мене ця мугиряка, корчачи своє лице. 

- Я справді не розумію, про що ви говорите, - ледве стримуюся, щоб не нагидити у відповідь. Хоча дуже сильно хочеться сказати, що не потрібно корчити гримаси, його обличчя й так далеко від ідеалу. Навіщо погіршувати й так плачевну ситуацію?

- А ти поглянь на це! - При цьому він підіймає цю коробку та зі всієї сили кидає її на вітрину.

Ухиляюся, боячись потрапити під уламки скла, і роблю це дуже вчасно, адже хоч скло і витримало, але два черевики злетіли вверх та ледве не приземлилася мені на голову. Ну, ось, що я і говорила - це замовлення. Скоріш за все, виконане замовлення.

- Дуже гарне взуття, - підбираю це саме взуття з підлоги та починаю його оглядати на предмет якихось пошкоджень, які так сильно могли розлютити цього ідіота, - що саме вас турбує в ньому? Що варто виправити?

- Тут була якась жінка, вона приймала замовлення, - пацюк ніби викинув всю ту злість, яка нуртувала всередині нього, тож звертається куди спокійніше. Та все одно позитиву в його тоні немає. Повністю відсутній. Мужик вороже налаштований.

- Це була моя мама, - іншої жінки тут і бути не могло. Це наше ательє. Невеличке, скромне, але наше. Наше джерело фінансування без якого ми просто не виживемо.

- Ааа, мама? Так от, мене турбує те, що твоя мати безрука дурепа, яка зіпсувала мені взуття! - Якщо я думала, що хвиля лайна завершилася, то я дуже сильно помилялася, адже цей унітаз вивергає нову порцію фекалій на цей білий світ, загиджуючи ним все навколо. - А виправити вже пізно, бо ця дурепа безрука вилізла на цей світ та псує людям дорогі речі. На які вона за все своє нікчемне життя не заробить. Безрука дурепа!

Я можу стримуватися, вмію контролювати свої емоції, не один раз довелося розмовляти з не надто приємними клієнтами, але ТАКОГО я не пробачу цьому придурку. Хвиля безумства підіймається зсередини мене і її вже не зупинити.
Кульки заїхали за ролики, це кінець здоровому глузду.

- Зараз ти відповіси за свої слова, жирний ти пацючара! - Вихоплюю зі свого рюкзака електрошокер та кидаюся до негідника...

Не знаю, коли мене останнім часом так емоційно підривало, і чи взагалі хоч колись таке було, але виникло неймовірне бажання справді вдарити це опудало шокером. До речі, про шокер. Чому він в мене появився. Одного разу я поверталася з навчання, на дворі була зима, час, коли о четвертій дня вже темно, і ось в один з таких зимових днів до мене причепився якийсь маніяк. Спочатку він підійшов біля університету та запитав котра година, я чемно відповіла, бо мені що важко? На вулиці була чудова погода, йшов сніжок, невеличкий морозець, неймовірна атмосфера, тож я вирішила пішки пройтися додому в цій зимовій казці. Та казка дуже швидко наламалася, адже пройшовши якихось пів кілометра, можливо, навіть і менше, я відчула, ніби за мною хтось стежить. Повернувши в ту сторону голову, звідки мені здавалося відбувається це стеження, я помітила цього чоловіка, котрий цікавився яка година. Ну, можливо, нам в одну сторону, вірно? Так я подумала й вирушила собі далі, перелаштувавшись на позитивну хвилю. Та через певний час, вже знаходячись неподалік своєї адреси, я знову відчула, як спину пропалює. Яким було моє здивування, що це знову був той самий персонаж, і він вже знаходився куди ближче до мене, і що найголовніше - вже не приховував того, що слідує саме за мною. Мужик навпаки хижо посміхнувся та ледве не перейшов на біг, щоб явно дібратися до мене.