2

- Доню, а ти куди так пізно зібралася? - Мама перехоплює мене вже майже на порозі, тоді, коли я збиралася випурхнути з квартири та помчати на вулицю.

- До Лесі, - так, знаю, що пізно, все ж таки десята година вечора на годиннику, але і я не просто так спохватилася з місця, не заради обмінятися секретиками біжу до подруги, як в одне місце вжалена, - в неї щось трапилося. Щось дуже погане. Я не можу не приїхати до неї.

- Що саме погане? - Схвильовано питає матір, а у мене виникає таке враження, що вона вже готова заплигнути у взуття та разом зі мною мчати та розв'язувати проблеми. Навіть якщо це проблеми моєї подруги.

- Не знаю, саме тому мені й потрібно поїхати до Лесі та дізнатися, що ж у неї трапилося. 

- Зараз, секундочку, - рідна покидає вітальню, а вже через якийсь десяток секунд повертається та простягає мені гроші, - на ось, візьми на таксі. Автобуси вже явно не ходять, а пішки буде добиратися дуже довго. І назад щоб теж на машині поїхала, тут з запасом в обидві сторони.

- Дякую, мамочко, - я знаю, як важко даються мамі ці кошти, дуже важко, а оскільки вона одна утримує нашу невеличку родину, то грошей постійно не вистачає. Саме тому розумію наскільки проблематично для нас такі непередбачувані затрати на таксі, але це вже вкотре підкреслює, яка в мене мати неймовірна. Якщо на батьку природа відпочила, пославши мені з небес явно не найкращого персонажа, то от мама у мене най-най!

Я знаю, що поїздка до подруги в гуртожиток це затратна річ, цих коштів нам би з мамою вистачало на пару днів на продукти, але і Лесю кинути в біді я не могла. Дівчина приблизно десять хвилин тому набрала до мене і в розпачі намагалася щось повідомити. Але оскільки на передньому плані в неї були сльози та істерика, то я ні чорта не зрозуміла, пообіцявши подрузі, що скоро приїду до неї та все вивідаю, так сказати, віч-на-віч.

- Діана? - Вахтерка явно не очікувала мене побачити тут в такий пізній час, таке враження, що вона вже лаштувалася дрімати, тож наразі сонним поглядом хотіла розгледіти через окуляри, чи це точно я наразі перед нею знаходжуся. 

- Доброго вечора, Валентина Георгіївна, - прощебетала до жіночки, як соловейко, а після вручила шоколадку. Молочку шоколадку з горішком. Улюблені ласощі вахтерки. Благо, були запаси вдома, тож у мене є такий собі невеличкий хабар для неї, щоб потрапити до подруги. - Я до Лесі, всього на пару хвилин, гаразд?

- Дякую, звичайно, - жіночка була любителькою солоденького, тож радо прийняла мій смаколик, мені навіть здалося, що повністю скинула з себе тенета дрімоти, побачивши такий презент, - але чому так пізно? Трапилося щось?

- Не знаю. Ось якраз йду дізнаватися, трапилося щось чи ні.

Очевидно, що щось трапилося, це було зрозуміло по тому стану, в якому перебувала Леся, коли набирала до мене. Але це всього було нічого у порівнянні з тим, що я побачила перед собою, коли дівчина відчинила дверцята своєї кімнати. Я, так сказати, відчула рівень катастрофи на власні вуха та власні очі.

- Гей, гей, що сталося? Ти чому така бліда? - Подруга була бліда, вона була зелена, та і взагалі мені здається, що буквально за пару секунд, за які я спостерігала перед собою обличчя Лесю, та змінилася десятками кольорів. Дівчина була морально виснажена. Вичавлена. Та навіть вбита.

- Діано..., - спромоглася вона на одне, єдине слово і розпочалася ще більша, ще потужніша істерика. Я ніколи не бачила, щоб люди так ридали. Таке враження, що всередині дівчини знаходився найбільший водоспад світу й наразі він не соромлячись випускав назовні воду. При цьому підкріплюючи це таким шумом, якого навіть не почуєш безпосередньо біля того самого водоспаду.

- Заспокойся, все, тихенько, - я довела подругу до ліжка та всадила її на нього, щоб вона не дай Боже не впала та ще й не забилася. Ще цього не вистачало. - А тепер давай вдихнемо. Видихнемо. Повторюй за мною.

Наступні пару хвилин я влаштувала для Лесі майстер-клас з дихальних вправ, а вона, на щастя, не впиралася рогом, як баранчик, а повторювала за мною. І цей метод спрацював. Спочатку подруга почала заспокоюватися, після з очей перестали текти сльози, а через ще пару хвилин вона повністю взяла себе в руки. Тільки очі залишалися сумними. Якимись навіть не живими. Зазвичай весела та оптимістично налаштована Леся наразі сама на себе не була схожа. І це мене найбільше лякало та гнітило в даній ситуації.

- А тепер розповідай через кого чи через що ти так впала в трагедію, - дочекавшись, поки дівчина вгамувалася, я поставила питання, заради якого сюди й мчала. Тим паче у мене не було аж надто багато часу. Чим довше я буду тут сидіти, тим дорожче була плата за таксі, тим менше коштів буде для нас з мамою на проживання.

- Діано..., - я вже думала, що Леся зараз знову розплачеться, бо її нижня губа почала тремтіти, та все ж на цей раз вона впоралася з надлишком емоцій та промовила наступне, - нашу спеціальність закривають. Точніше повністю закривають бюджетні місця на нашій спеціальності, а це... а це...

Домовити подруга вже не змогла, істерика новою хвилею накрила дівчину. А я... Я не могла їй заради, не в цей раз, бо сама почувши дану новину...

Змогла тільки доповнити фразу Лесі - "а це повна дупа"...

***

Девід

***

Що тут, чорт забирай, відбувається знову? Саме таке питання постало переді мною в той момент, коли я опинився на задньому подвір'ї будинку діда. Так, я знову тут. Так, Ренан знову покликав мене під приводом того, що має серйозну справу. І третє так, я знову спостерігаю перед собою свою величезну, божевільну сімейку, яка на цей раз замість того, щоб бігати навколо басейну, як скажені бички та кричати, як півні, розсілися на стільчиках перед... Сценою? Адже так варто трактувати цей поміст, перед яким зібралися всі мої "любі" родичі. Ті, які готові всадити один одному ножа в спину задля того, щоб забрати все багатство Ренана собі.

- Гей, стій, - ловлю Макса, мого двоюрідного брата, який схоже вчасно не встиг на це зборище, тому летів до свого стільчика, начебто торпеда, - що тут відбувається?