Пролог

Знайомий силует з'являється на порозі ресторану і, знайшовши мене поглядом, тут же впевненим кроком відправляється в сторону столика, за яким я знаходжуся. Впевнено, рішуче та владно цей чоловік крокує в мій бік, в той час, як я морально розібрана, хвилююся так, що болем намагаюся прогнати це хвилювання, стиснувши пальці рук в замок до такої ступені, щоб відчути біль. Щоб таким чином протверезити себе.

- Привіт, - киває Девід і тут же присідає навпроти мене, від чого мої нерви починають скаженіти ще сильніше і я ледве тримаюся, щоб не втратити свідомість тут і зараз. Цей чоловік завжди на мене діяв незбагненним чином, а зараз таке враження апофеоз нашого з ним знайомства.

- Привіт, - не знаю, чи почув мій писк чоловік, бо в роті сухо, як в пустелі, язик ніби дерев'яний, ще й плюс до всього таке враження, що я в одну мить розучилася розмовляти.

- Будеш щось їсти? - Киває на меню, котре лежить біля мого стакана, в якому до цього була вода. Але оскільки я сьогодні вся на нервах, то осушила його одним махом, а офіціантка не поспішала його знову наповнити.

- Ні, дякую, - їжа наразі займає останнє місце в списку моїх бажань. На першому місці явно мрія взяти себе в руки та не зводити себе думками. Та цьому бажанню сьогодні явно не судилося збутися. Я ніяк не можу привести себе до тями.

- Добре, я теж не голодний. Тоді давай швидко все вирішимо і розійдемося як в морі кораблі?

- Давай, - згоджуюся на цю пропозицію, але усвідомлюю, що просто так ми вже не розійдемося. Як мінімум, нас буде дещо поєднувати. Дещо дуже важливе. Дещо вагоме. Дещо, що ніколи не дасть мені забути про цього чоловіка та про те, що між нами трапилося.

- Мій юрист заздалегідь все підготував, тож ти можеш просто відразу підписати ці документи, а можеш перечитати, а вже після підписати, якщо мені не довіряєш, - при цьому Девід кладе кіпу паперів поверх меню, паперів, які змінять моє життя. Як і цей чоловік змінив. Ввірвавшись в моє життя та перевернувши його з ніг на голову.

- Довіряю, - справді довіряю, та і відносини не хочеться псувати з чоловіком, бо якщо покажу йому свою недовіру, якщо позначу, що сумніваюся в ньому... Буде кепсько. Не тільки для нього. Не тільки для мене. Для нас двох буде кепсько. - Ось тільки...

- Зачекай, - промовляє Девід, виставляючи перед собою руку, а вже наступної секунди в його іншій руці з'являється мобільний, чоловік ще пару секунд думає, кидає погляд на мене, а після все ж таки прикладає гаджет до вуха. - Що ти хотіла?

Дзвонить якась жінка. Співрозмовник явно не чоловік. І мені хоч має бути абсолютно все одно, я не маю стосовно цього перейматися, але... Я переймаюся. Я нервую. Я ще більше сама себе накручую.

- Дитина? Яка ще дитина? Від мене? - Я звикла бачити цього чоловіка впевненим, рішучим, владним, мені здавалося, що ніхто та ніщо не може вибити його з колії. Та все ж мені здавалося, все ж таки він не залізний чоловік та має емоції, бо наразі я прекрасно спостерігаю за тим, як на кожному слові він стає все червоніше, як його очі округляються від шоку, і він цими очима дивиться ніби на мене, але насправді погляд Девіда спрямований крізь. Він поглядом, ніби списом пронизує моє тіло. - Гаразд, не починай, не кричи! Я скоро буду. Я сказав - скоро буду!

Мить і він знову той чоловік, якого я знаю. Знову відчувається влада у його словах, він знову непохитний. Знову всіма керує та все розставляє на свої місця.

- Мені терміново потрібно їхати. - Так. Їхати. До іншої жінки. До жінки, яка має дитину від нього. - То ти підписуєш? 

- Так, так, - хапаю ручку, швидко ставлю закарлючки на паперах і відкидаю ручку в сторону, ніби вона отруйна змія, яка може будь-якої секунди вжалити мене й на цьому моя подорож цим світом завершена раз і назавжди. Але насправді я відкидаю в сторону ну ручку, ні, зараз я відкидаю в сторону все те, що пов'язує мене з цим чоловіком. Бо, банально, я йому не потрібна. В нього своє життя, у мене - своє. От і все, ось і казочці кінець...

- Дякую за співпрацю, гарного дня.

"Співпрацю"... Поки мій мозок намагається обробити дане слово, осягнути те, що Девід назвав все те, що між нами було, "співпрацею"... Чоловік покидає ресторан і я тільки в останню мить встигаю підняти голову та кинути останній погляд на силует цієї людини. Якої більше не буде в моєму житті. І в житті моєї...

Тремтячими пальцями дістаю з кишені те, що мала показати Девіду. Те, що мало дати нове життя нашим відносинам. Що мало зробити наші відносини такими міцними, що ніхто і ніщо ніколи б не розірвало їх. А вийшло навпаки... Наразі я стою та дивлюся на згарище, на те, що залишилося від того, що було між мною та цим чоловіком. На те, що було та ніколи більше не буде...

"Вибач, маля, у твого татка інша родина... Ми стали просто розмінною монетою у цій безжальній грі..."