Розділ 6

Коли трохи прийшла до тями, то сховалася в будинку, страшно боялася випадково попасти йому на очі. Вже пізніше дізналася, що Шакал купив завод батька. Працівники говорили за безцінь. Адже Шакалу не відмовляють. Тато навіть не намагався протистояти. А у диявола нічого не здригнулося, віджимати завод у вмираючої людини.

А я досі не можу забути ту нашу моторошну зустріч. Неначе зло залишило на мені свій відбиток. Можливо, так і є, адже він повернувся.

- Гей, ти чого зависла! – трясе мене за плече Віолетта. - Стоїш як укопана, від щастя до себе прийти не можеш?

- Цього не буде, - кажу повільно, дивлячись в її безсоромні очі.

- От дістала! - вона підвищує голос. - Мені набридло сперечатися з тобою. Тільки час витрачаю!

- Правильно, надто багато честі, - гавкає слідчий.

– Ви на болонку схожі. Невже так гроші потрібні, що ви, як собачка, стрибаєте на задніх лапках? - не витримую, зриваюся. Надто сильна в мені ненависть до лицемірів, що уявили себе вершниками доль, і більше мовчати не виходить. Але свою чорну справу вони зробили, мої слова нічого не змінять.

- Ти дивися, хто пащу відкрив! - огризається слідчий. - Невдячна! Їй тут такого нареченого на блюдечку, одиночну камеру, їжу, царські умови! От нариваєшся! – показує мені кулак. - Провчити б тебе гарненько!

- Товар не псувати! - Віолетта закриває мене собою. – Чи жити набридло?

- Позбутися б її швидше. Проклята баба, - слідчий мотає головою. - Чую, принесе нам усім проблем на голову.

- Не каркай! - шипить на нього Віолетта. І до мене звертається, - Ти бачиш, тут тобі вже кожен норовить голову відірвати. А я заступатися вічно не буду. Так що підписуй і не тягни даремно час.

- Ні, - роблю крок назад. – Це не контракт… це якась диявольська угода.

Те, що я встигла подивитись… досі не вірю… а скільки там ще всього моторошного? Адже вона спеціально не дає до кінця прочитати, і охоронці стоять наді мною, лишнього руху не дають зробити. Впевнена, юристи Шакала попрацювали на славу. Якщо підпишу цю гидоту, то я вже не належатиму собі.

- Все. Безглузду розмову треба припиняти. Дитина, тобі дорога, значить, підпишеш все. Або ... - облизує великі червоні губи. – Тут можеш здогадатися сама…

- Не чіпай мого сина! – кидаюся на неї, але одразу охоронці хапають мене за руки. - Не смій! З того світу гадину дістану!

- Щоб Ігор був живий і здоровий, треба підписати, - знову тикає мені під ніс папери.

- Мені треба змінити контракт. Внести пункт про сина. Дитина буде зі мною! Тільки так! - випалюю.

А в душі приреченість… я все ж таки потрапила на їхній гачок.

- Нагуляний, не зрозуміло чий син. Колі він не потрібен, а мені тим паче, - морщить ніс. – Нам взагалі діти не потрібні, з ними стільки мороки. Але й ти малого просто так не отримаєш. Його треба заслужити. І не сміши мене, які ще умови.

- Ігор – син Колі! – обіймаю себе за плечі, як холодно… ось так замерзає душа…

- Ой! Хоч переді мною не починай, - махає рукою.

З якоїсь дивної причини Віолетта впевнена, що я нагуляла дитину. Або це просто чоловік згодував їй подібну брехню, а вона повірила.

- Мені потрібні гарантії, що син буде зі мною!

- Гарантії? Серйозно? - Задирає голову вгору і регоче. - У тебе немає прав. Ти ніхто. Порожнє місце. Уясни. Змирись. Стане легше, - вона каже це все легко, без агресії. Наче просто констатує факт. І найжахливіше, що навіть не можу сперечатися з нею. Мене справді знищили.

- Які ж ви тварюки, - з останніх сил стримую сльози.

- Колюня мій буде, а ти ніколи не заслуговувала на такого чоловіка, - муркоче зі щасливою усмішкою. – Тож все більш ніж справедливо.

Я підписала. Вони не лишили мені вибору. Вирішила, якщо буду гнити у в'язниці, на волю не виберуся, не дозволять. А так є шанс втекти, хоч і примарний.

Але так чи інакше... я прямую в лігво до Шакала, де, швидше за все, знайду свою погибель... У будь-якому разі без боротьби не здамся. У мене є син, і він надасть мені сили.

– А де заява на розлучення? Отримаєш Колю, тільки потім не дивуйся, якщо опинишся на моєму місці, - кидаю зі злістю.

- Її не треба, - відводить погляд убік. - Немає потреби, - по обличчю Віолетти пробігає тінь.

У мене серце стискають крижані обручі. Моторошне передчуття не дає дихати. Я не все знаю. Є ще щось… що неодмінно вдарить, коли найменше чекатиму.

***

Віолетта отримала своє і у супроводі слідчого пішла геть. До ночі мене залишили у спокої. Ніхто не заважає варитися у власному пекельному казані. Ігорчик зараз із людиною, якій він не потрібен. І я нічого не можу зробити, щоби побачити сина. А попереду ще нереальні випробування… страшно подумати, що від мене знадобилося нечистій силі. Але навряд чи його цікавить моя дитина. Мені треба самій шукати вихід із цієї ситуації.

Зрада Колі підкосила мене. За ці кілька днів усередині все згоріло. Залишилася омертвіла оболонка і біль, сильний, пульсуючий, він стає нестерпним. Складно прийняти факт, що все твоє життя є лише ілюзією. Сьогодення – це син. Більше нічого нема.

Вночі за мною приходять два охоронці. Покірно йду за ними. Вибору немає. Мене ведуть кудись униз. Тут дуже смердиь і доводиться нагинатися, щоб пройти. Світло від ліхтарика дуже тьмяне, кілька разів падаю.

- Рухайся, курка, - шипить один із чоловіків.

Я для них не людина.

Піднімаюсь і продовжую йти. Не скаржусь, не вимовляю жодного слова. Дорога здається нескінченною. Стіни ніби стають вужче, душать, стискають. Терплю. Не хочу принижуватись, це їх тільки розвеселить.

Нарешті коридори закінчуються, ми вибираємося на поверхню за воротами в'язниці. Вдихаю свіже повітря. Голова обертом. Дивлюся на зоряне небо. Звичайна ніч, а я не можу надихатися та намилуватися. Таке відчуття, що провела у клітці кілька років.

Мене ведуть по безлюдному провулку. Ми зупиняємось біля великої машини. Один із охоронців безцеремонно заштовхує мене всередину. Двері зачиняються. Знову темрява та клітка. Нічого не бачу, але відчуваю, що не одна в автомобілі.