Розділ 1

- Мужчино, забирайтеся звідси негайно! - завмираю на порозі ванної кімнати. - Як ви взагалі сюди потрапили?

У відповідь мені тиша.

- Гей! Ви мене чуєте! – кричу ще голосніше. – Я зараз поліцію викличу!

Він не реагує. Очі заплющені. Нерухомо лежить у воді, поза неприродна. Що відбувається?

Обережно підходжу до чоловіка. Незнайомець непритомний!

- Прокиньтеся! – кричу йому на вухо. Нуль реакції.

Називається, прийшла додому з роботи, хотіла прийняти ванну. А тут "сюрприз".

Навколо свічки, фрукти, цукерки… Наче побачення. У моїй квартирі? Що відбувається?

Треба викликати швидку, майорить у голові думка.

Нахиляюся, хапаю незнайомця за плечі.

- Звідки ж ви взялися на мою голову? - бурмочу.

Підлога мокра, не втримуюсь на ногах і падаю на нього. Він навіть не ворушиться. Кричу як ненормальна. Страшно. Не розумію, що відбувається?

- Зараз… виберусь… викликаю швидку… Вас треба витягнути… зробити штучне дихання, - обхоплюю його двома руками за голову.

Паніка не найкращий помічник у таких ситуаціях. У голові каша, тіло не слухається.

- Мдааа ... як вчасно я повернувся, - за спиною чую рідний голос.

- Колю! Тут… ти не уявляєш! - зітхаю з полегшенням.

- Уявляю. Бачу, - ричить крізь зуби.

- Допоможи ж! Чого ти стоїш! - кричу чоловікові і при цьому продовжую копирсатися у ванній. Кожна секунда на рахунку треба допомогти цьому дивному чоловікові, а вже потім розбиратися у всьому.

- Допомогти чим? Твоїм іграм із коханцем? – промовляє отруйно. - Браво, дружино, нахабство реальне друге щастя.

- Який коханець? Ти в своєму розумі? Людині погано! - від слів чоловіка, знову падаю на мужчину, який взагалі не подає ознак життя.

Коля кидає на мене спопеляючий погляд, але все ж таки підходить і простягає руку. Уважно оглядає незнайомця, різко відстрибує убік, видає моторошні звуки.

- Ти знаєш кого життя позбавила? Ось воно смертельне кохання! - репетує так, що в мене барабанні перетинки лопаються.

- Перестань мене звинувачувати та вигадувати дурниці! Потрібно викликати швидку! – хапаюся за дверну ручку, щоб вибігти і дістатися до телефону.

- І поліцію заодно виклич. Розкажи їм, кого вбила, - гарчить мені в спину.

- Він що… він… – навіть не можу озвучити. Не хочу вірити, що у моїй ванні хтось вирушив на небеса. – Ні…

- Так! Так! І ще раз так! Навіщо ти це зробила, Іро? - хапає мене за плечі і трясе. - Скажи навіщо? Розумію, чому з ним сплуталася, поважна людина! На гроші повелася. Усі ви баби однакові. Але чим ти думала, коли його у ванній... Ти розумієш, що тепер буде? Які люди прийдуть мстити? Порівняно з ними поліція для тебе райський порятунок! - кожне слово, ніби просякнуте отрутою, і він випльовує мені все це в обличчя.

- Я його не знаю, - шепочу, горло здавлює спазмами.

Відштовхує мене. Відчиняє двері. Я так і залишаюся стояти у ванній кімнаті, наодинці з людиною... яку вже не врятувати.

- Так, поліція, - чую за хвилину голос Колі. – Хочу повідомити про злочин. Моя дружина розправилася зі своїм коханцем.

- Це не правда! Навіщо ти таке кажеш? – забігаю до кімнати, хапаю чоловіка за руку. Але він лише відмахується від мене як від настирливої ​​мухи.

Я у кошмарному сні? Як мені прокинутися? Все, що відбувається, нагадує абсурд. І якщо це реальність… від цього ще страшніше.

Далі він дзвонить у швидку і повторює всі ці нісенітниці. А я намагаюся заспокоїти себе, він просто приревнував. Зараз заспокоїться і ми з'ясуємо все. Жахливе, страшне, але це лише непорозуміння.

- Ти зрадила НАС! Своїми руками знищила все! За що, Іро? Невже я був тобі поганим чоловіком? - сідає на крісло і обхоплює голову руками.

- Я завжди була тобі вірна! - мій крик звучить жалібно.

Вхідні двері відчиняються. Здригаюсь.

Тупіт маленьких ніжок і радісний крик:

- Мамо!

- Ігорчику, рідненький мій! - біжу до сина назустріч і обіймаю свій скарб.

- На вулиці так жарко, у мене аж тиск піднявся, - лунає у передпокої незадоволений голос свекрухи.

Вона жінка з непростим характером, але чого в неї не відняти, то це безмежна любов до онука. Вона із задоволенням забирає Ігорчика з саду та ображається, якщо ми відмовляємо.

- Зараз у тебе не тільки тиск підскочить, - гарчить крізь зуби чоловік.

- Припини! Дитина тут! - смикаю Колю.

Щойно обійняла Ігора і з'являються сили, світ уже не здається чорним. Скоро все налагодиться. Цілую синочка в пухкі щічки.

Але все ж таки, сина краще забрати з хати, зараз приїде поліція, лікарі. Поки проясниться непорозуміння, малюкові краще побути в більш спокійній обстановці.

- О… тепер ти про дитину подумала? – награно сплескує руками.

- Що тут у вас трапилося? Посварилися? - цікавиться свекруха. – Ірино, чого ти в такому вигляді? Мокра, розпатлана…

- А ти у ванну зайди, мамо, - Коля не зводить з мене зневажливого погляду.

- Не ходіть туди, Ганно Станіславівно, - хитаю головою.

- Соромно стало? - Чоловік скелиться. – Ні… такі, як ти не знають цього слова.

- Ой! Що ж коїться?! - свекруха, скориставшись моментом, заглядає у ванну кімнату. – Ірино! Не очікувала від тебе такого! Ми гадюку вдома пригріли… навіть не підозрювали про це!

- Мамо, - синочок все відчуває і починає плакати.

- Тихіше, тшшш… мій маленькій! Все буде добре! - заспокоюю малюка.

- Буде, у нього все буде, але тільки не з такою матір'ю, - сердито видає Коля.

- Прокинься! Відкрий очі! І зрозумій, що я ні в чому невинна! - огризаюсь. Скільки можна?! Ми ж рідні люди, звідки ця впевненість, що я могла зробити таке?!

Дзвінок у двері звучить у вухах як вирок.

- Мамо, забери дитину. Зараз переможе справедливість, - промовляє, погладжуючи своє підборіддя.

Свекруха тягне руки до малюка, а я не можу відпустити сина.

- Давай, Іро. Ніхто тебе не змушував творити таку гидоту, - стискає губи.