Розділ 4

- Доброго дня, Ірино, - його голос звучить ввічливо і відсторонено.

Хочу обійняти коханого, але він рукою мене зупиняє. Помічаю гримасу зневаги, яку він намагається приховати.

А кому буде приємно дивитись на таку дружину? В'язниця краси не додає, а якщо врахувати в яких умовах я провела останні дні, то навіть боюся уявити, як зараз виглядаю.

- Вибач, що в мене такий вигляд... Мені соромно. Але сам розумієш я не на курорті, - говорю, дивлячись на жінку, що стоїть біля стіни.

З того моменту, як переступила поріг, вона мені не дає спокою. Ефектна блондинка, доглянута, струнка, висока, почуваюся поруч із нею тією найбруднішою істотою… якою завжди вважала мене мати. Такі жінки підкорюють чоловіків одним поглядом... а я... У мене був Коля, і я була щаслива.

Стоп! Ні! Він є! І завжди буде! Нічого нас не розлучить! Але чорні ревнощі вже проповзають змією в серце.

- Знайшла чого переживати, - відвертається до вікна. – Не про те зараз мова. Ти ж хочеш вийти? - різко повертає голову, в очах з'являється якийсь дивний блиск.

- Звісно хочу! Ти навіть уявити собі не можеш, як я скучила за тобою та Ігорчиком! - знову підходжу до чоловіка. Піднімає руку і проводить по моїй щоці... як собаку гладить... хоча ні, навіть собаці часто дістається більше ніжності.

Що за дурні думки! Злюся на себе. У Колі стрес і кожна людина по-різному на нього реагує. Знову кидаю погляд на незнайомку.

– Уявляю, – усміхається мені. Гладить по голові ... знову в думках недоречне порівняння з собакою. – Я знаю, ти в мене будеш розумничкою і все правильно зробиш…

- Хто це? – питаю занадто різко. І відразу шкодую, що дозволила собі зірватися.

- Віолетта Степанівна Савчук, найкращий адвокат у місті… ні! В країні! – очі чоловіка спалахують. – Все для тебе, Ірино.

- Рада знайомству, - жінка підходить до мене, сліпуче посміхається. - Вибачте, що довелося буди третьою на вашому побаченні з чоловіком. Але справа понад усе, чим швидше почнемо, тим більше шансів, що опинитеся вдома.

Чарівне слово «вдома» окрилює. Невже й справді жах скоро закінчиться?

- Вдома ... - повторюю із завмиранням. Навіть жінка вже не дратує, світ знову набуває яскравих фарб.

- Я тут тобі дещо приніс, - чоловік нахиляється до білого пакета, дістає з нього кілька булок та мінералку. – Впевнений, зголодніла.

- Коля, - затискаю рота долонею. Серце розривається від щастя. Він подумав про мене! Дбає! - Як тобі дозволили пронести їжу?

- Я зміг усе залагодити, - відсуває стілець, запрошуючи мене сісти.

- Ваш чоловік так про вас турбується! – киває головою білявка. – Вночі не спить, місця собі не знаходить.

– Він у мене золото! – погоджуюсь із нею.

Даремно я погано про неї думала. Коля просто знайшов відмінного фахівця, не більше.

Сідаю за стіл, тремтячою рукою беру булочку. Божественний смак. Хапаю пляшку води і роблю кілька ковтків. Тільки потім розумію, як жалюгідно я зараз виглядаю, брудна обірванка, що жадібно накинулася на їжу.

Відкладаю булочку убік.

- Їж, їж, - усміхається Коля, та обмінюється поглядами із Віолеттою.

Чомусь у цей момент почуваюся звірятком у зоопарку. Про що я? Чоловік дбає про мене, а я до дрібниць чіпляюся?!

- Мене хтось підставляє. Там у слідчого докази, яких не може бути! - переходжу до справи. Повернуся додому і ось там уже влаштую собі та рідним свято шлунка. Стільки смачного наготую!

А зараз мені важливо, щоб чоловік остаточно повірив у мою невинність. Адже бачу, черв'ячок сумніву все ще тяготить його душу. І, напевно, слідчий показав свої брехливі папірці.

- Ірино, ваше становище, не побоюся цього слова, трагічне, - Віолетта сідає навпроти мене. Кладе папку на стіл.

На пальцях жінки дуже гарні золоті прикраси, шкіра оксамитова, ніжний манікюр.

Дивлюся на свої руки, поламані нігті, де-не-де і бруд видніється, шкіра лущиться. Соромно. І зробити нічого не можу

- Практично глухий кут, - погоджується Коля.

- Але вихід все ж таки є? - стискаю кулаки і дивлюся на чоловіка з надією.

- Дорогий вихід... нечувано дорогий, Ірино, - стискає губи, зводить брови на переніссі.

- І це спасибі вашому чоловікові, що готовий ризикнути, все заради вас, - Віолетта гладить папку на столі, своїми доглянутими, довгими пальцями.

- Який вихід? - дивлюся з любов'ю на чоловіка.

Нехай ситуація тяжка, але не патова. Впораємося. Коля дарує мені впевненість. Відганяю хробака сумнівів, що наполегливо намагається пролізти в голову.

- Потрібно домовитися з дуже поважними людьми, у Віолетти Степанівни є потрібні знайомства. І їй віддячити за послуги. Але є проблема, – зітхає.

- Яка? А в нас є гроші, - у цій ситуації я готова скористатися спадком. Думаю, тато б мене зрозумів.

- Їх можуть забрати будь-якої миті. Якушенко лютує. Страшна людина, - чоловік хмуриться. - За сина він готовий піти на крайнощі. І звичайно, насамперед він залишить тебе без копійки. Навіть не питай як, це для нього реально дрібниця.

- Не думаю, - кажу невпевнено. – Там же все згідно закону… я отримала спадок…

- Іра! Прокинься! - підбігає і бере мене двома пальцями за підборіддя. Погляд серйозний, навіть зляканий. – Що для такого, як Якушенко закон? Він і є закон, принаймні у цьому місті.

А я вже не сприймаю слів. Милий торкається мене. Він так близько. Він переживає. Кохає. Переступив через свої сумніви. Шукає вихід. Хоче, щоб я швидше опинилася вдома.

- Що нам робити?

- Є лише один вихід і досить простий, - Віолетта відповідає замість Колі. А я все ще у владі його погляду. - Треба переписати все майно на вашого чоловіка. Тоді у вас нічого не буде, і ворог не зможе діяти таким способом. А Микола Іванович скористається грошима для вашого визволення. А я зі свого боку теж зроблю все, щоб ви якнайшвидше опинилися вдома.

- Так Якушенко може й у тебе все забрати. Спадщина моя, - це не я кажу, а неприємний черв'як сумнівів, що ніяк у мені не вгамується.