Глава 18

Олександр

— Саша? — вражено запитав Кирило, відчинивши двері.

— А ти кого чекав? — хмикнув, протискуючись повз брата в дім, тому що сам він мене пропускати явно не збирався.

— Я й тебе не чекав, — відрізав брат. — Ти чому прийшов?

— Та так… випити з братом, — для переконливості підняв пакет і потрусив ним у повітрі. Почувся характерний звук від зіткнення скла.

— Що, ось так без причини приїхав з… з чим ти там, до речі, приїхав?

— Зі старим Джеком, Кір, — втомлено промовив. — Так ти двері зачиниш, ні? А то відчуття, що мені не раді.

— Заходь, — здався Кирило, зачиняючи двері.

У нас із Кіром хоч і непогані, але не занадто близькі стосунки. Все ж шість років різниці давалися взнаки, хоча ось із тим же Глібом значно простіше. Напевно, тому що подорослішав я в тридцять, а не у двадцять, як наш старший братик. Зараз він уже впевнено займав посаду генерального директора в компанії батька, а ми з братом…

Я зміг побудувати власний бізнес, тож дорослішати довелося швидко, а Гліб поки перебував на стадії непотрібних витрат зароблених батьком грошей. Загалом, наш меншенький займався тим, чим і я ще три роки тому. Кирило ж, здавалося, завжди був ось таким. Серйозним, похмурим, не надто привітним і скутим. А вже після одруження, так і поготів.

— У тебе щось сталося? — уточнив брат, коли ми зайшли на кухню.

— А що, я не можу без приводу прийти до брата, щоб випити?

— Ти знаєш, про що я, — спробував пояснити Кирило.

Знав я все, ясна річ. Якщо в мене щось відбувалося, то зазвичай я ходив до Гліба. Повертався у свої двадцять п’ять, бухав із його друзями, тому що більша частина моїх не була здатна витримати такого навантаження на організм. Я ж усе за щось чіплявся…

— Тусити більше не хочеться, — абсолютно чесно відповів брату.

Це була частина правди. Другу я б йому сказати не наважився. Навряд чи йому сподобається, якщо я скажу, що прийшов перевірити, як у них справи з дружиною, тому що підписую контракт із її батьком. Кирило б миттю виставив мене за двері, а я мав побачити Кіру. Не стільки через те, що хвилювався Арбатов, скільки через те, що я переймався й сам.

Кіру востаннє я бачив понад місяць тому. Та й зі спільними знайомими вона майже не спілкувалася. Мій брат, звичайно, не був тираном, але хто його знає, на що здатен чоловік, якого майже силою окільцювали.

— Подорослішав, отже, — не без похвали зауважив Кирило і, здається, розслабився. — Йдемо, тоді, у вітальню. Я Кірі скажу, вона нам стіл накриє.

Я мовчки пішов за братом у вітальню, сів на широкий диван у центрі й почав чекати. Кирило пішов, залишивши мене самого, я ж озирався на всі боки й розумів, що будинок виглядає так само як і мій.

По-холостяцьки.

Не знав, за якими критеріями це оцінюється, але… жодних рамок із фотографіями, жодних скатертин на столах. Нічого, що хоча б віддалено нагадувало про присутність жінки. І це бентежило. Кирило був одруженим із Кірою вже три місяці. Та й будинок цей їм подарували її батьки. Невже за цей час вона не знайшла часу обставити його за своїм смаком?

— Привіт, — Кіра застала мене зненацька.

Я якось сподівався побачити її пригніченою, невеселою, але вона влетіла у вітальню, як тайфун.

— Я так скучила. Рада тебе бачити, — вона накинулася на мене з обіймами й стиснула мене руками.

Я ж, збентежений такою зустріччю, не відразу відповів їй. Ми не були близькими настільки, щоб під час зустрічі кидатися одне одному в обійми, але ніде правди діти, я був радий бачити, що в неї все гаразд і облишити тривогу.

— Привіт, — не стримав усмішки. — Ти як тут? На день народження до мене не приїхала.

Вона театрально закотила очі, а після опустила погляд вниз, прямо на свій живіт.

— Куди мені з таким кавуном, — засміялася. — Я вам швиденько накрию. Була рада тебе бачити, Саш.

Вона пішла з вітальні так само швидко, як і прийшла. З’явилася потім ще кілька разів, розставляючи тарілки з закусками. Я намагався розгледіти на її обличчі смуток, але там була лише усмішка. Мені здалося, що якась вимушена, натягнута, але це, імовірно, мені передалися хвилювання її батька.

— Гарного вечора, — сказала вона наостанок.

— Кіра з нами не посидить? — уточнив у брата.

— А що їй тут робити? — з незворушним виглядом запитав він. — Розмови в нас будуть чоловічі, пити їй не можна.

Не погодитися з цим було неможливо, але все ж… не уявляв, як можна залишити свою жінку саму.

— Як у вас взагалі? — поцікавився з байдужим виглядом.

Кирило хмикнув, потягнувся до пляшки й налив віскі у келихи.

— Ти подорослішав або прийшов залізти мені в душу? — жорстко запитав брат, обриваючи будь-які спроби розпитати його про стосунки з Кірою.

Після цього ми розмовляли про все й ні про що одночасно. Навіть після трьох склянок випитого я раптом зрозумів, що ми з братом занадто різні. Підтримувати розмову ми могли тільки про роботу. Про жінок він говорити не хотів, хоча, звісно, запитав про Зою.