Глава 17

Олександр

Вибір квартир із Зоєю трохи привів мене до тями після отриманої ошелешливої новини. І я начебто навіть готувався до такого діагнозу… Після отриманої років зо два тому травми, безпліддя було очікуваним. Та й не переймався надто. Ну не буде дітей — та й грець із ним. У мене і дружини-то немає… які вже тут діти.

Але бути готовим і отримати вирок — речі різні. Я зрозумів це, коли побачив повторні результати аналізів. Під час перших переживання були сильними, але тоді доклав зусиль лікар. Переконав мене, що це все не точно, що пів року потрібно поберегтися, що пігулки обов’язково допоможуть і все розставлять на свої місця. Ось і розставили.

У мене не може бути дітей.

Холодний душ допоміг зібратися з думками, але однаково на душі якось гидко. Мені тридцять один, а я вже все… відстрілявся, можна сказати. У багатьох друзів уже сім’ї, у когось по дві дитини на стороні, а я… навіть цього не зробив.

Недоречно згадалася моя бурхлива молодість. Мені тоді двадцять два було, а може й менше. Тіна завагітніла якось випадково, а я навіть слухати про дитину не хотів. Ну яка дитина в цьому віці? Тоді нічого серйозно не сприймалося. Вона тоді заявила, що однаково народить, але не склалося. За місяць у неї стався викидень, і я видихнув. А ось тепер…

Моїй дитині було б уже дев’ять… третьокласник.

Насилу стримався, щоб не врізати кулаком у стіну. Захотілося напитися й забутися, але я тепер не один. Це протверезило. Змив шампунь із волосся й гель із тіла, увімкнув душ на максимально холодний.

До Зої вийшов уже спокійний, але натрапив на її почервонілі опухлі очі.

— Щось сталося?

Вона здригнулася, ніби від страху. Схаменулася.

— Ні, я… сестра просто дзвонила, я розчулилася. Рідний голос почула, не змогла втриматися.

Чомусь її сльози діяли на мене особливо. Не дратували, просто… не хотілося, щоб вона плакала. Навіть з такого хорошого приводу, як голос сестри.

Опанував себе швидко. Відігнав дурні думки, допоміг Зої накрити на стіл і зловив себе на відчутті, що мене уникають. Придивившись, лише переконався в цьому. Зоя ховала погляд, хоча трималася, треба сказати, впевнено.

— Зоє, — тихо покликав її. — Розповіси, що сталося, поки мене не було?

— Про що ти? — запитала, не дивлячись на мене.

Я не витримав. Встав з-за столу, підійшов до неї позаду, розвернув до себе, тому що Зоя старанно вдавала, що поправляє кріп на бутерброді.

— Я про це, — торкнувся рукою її підборіддя й підняв голову вгору. — Поглянь на мене.

Вона перевела на мене погляд. Подивилася, нарешті, без ніяковості, але з якимось болем, чи що. Я не міг зрозуміти почуття, що читалися глибоко в її погляді, не міг дати їм визначення, але вони безумовно були. І це мене бентежило. Ми з Зоєю знайомі кілька днів, а вона дивилася на мене так, ніби знає мене не один рік.

Зоя дивилася на мене й мовчала. Усміхнулася ледь помітно, а потім прикусила нижню губу і спробувала знову відвести погляд. Я ж перехопив її обличчя рукою, обхопив за підборіддя пальцями, можна сказати, змусив подивитися на себе, а потім просто не стримався. Не зміг. Не впорався з раптовою спокусою спробувати її губи на смак.

Зоя не відштовхнула. Навпаки, ніби навіть подалася назустріч, відповіла, торкнулася кінчиками пальців спочатку краю футболки, а потім і моєї шкіри на шиї. Її запах, смак, тіло під долонями п’янили. Я хотів більшого. Згорав від бажання. Усвідомлення, що ми робимо щось не те, прийшло лише тоді, коли, не стримавшись, посадив її на поверхню кухонної тумбочки й із бажанням запустив руки під футболку.

Зоя миттю напружилася, а мені ніби арматурою по голові з’їздили. Я різко прибрав руки, відхилився. Зоя ніяково поправила футболку й зіскочила на підлогу, кинувшись із кухні в спальню.

Коли вона пішла, я чортихнувся і з жалем подивився на недоторкану вечерю. Зрозуміло ж, що вона навряд чи тепер сяде зі мною за один стіл, тому не знайшов нічого кращого, ніж поїхати. На годиннику всього восьма, а я обіцяв Арбатову днями побачитися з братом і розвідати ситуацію. Саме час.

— Зоє, — увійшов у спальню без церемоній.

— Так? — зніяковіло запитала, а я помітив рум’янець на її щоках.

— Мені брат подзвонив. Потрібно від’їхати. Ви повечеряйте без мене.

— До… добре, — вона усміхнулася й відвернулася, а я з жалем зачинив двері.

Їхати зовсім не хотілося, але й залишатися не варіант. Виникла симпатія якось різко підштовхнула мене до таких непотрібних дій. Зоя ще навіть не розлучена, її зрадив, цілком можливо, коханий чоловік, а тут я з поцілунками й міцним…

Незручно, іншими словами, вийшло.