Глава 14

Олександр

Залишати Зою саму не хотілося, але мені потрібно було їхати. На годиннику — сьома ранку. Зоя міцно спала, її син теж. За годину повинна приїхати няня, тому я зі спокійною душею прийняв душ, зібрався і, залишивши на тумбочці гроші з запискою «на няню», поїхав.

До восьмої в офісі щосили кипіла робота. Ось за що я любив свій колектив, так це за ентузіазм та ініціативу. Робочий день у нас починався о восьмій, але вже о восьмій нуль п’ять усі старанно натискали на клавіші й щось обговорювали.

— Ніко, генерального до мене терміново, — наказав своїй помічниці, що вже чекала в мене в кабінеті.

— Так, звичайно. Ви пам’ятаєте, що о восьмій двадцять у вас зустріч з Арбатовим?

— Ніка, ти час бачила? У таку рань у мене міцний ранковий…

— Я зрозуміла, — перервала, не давши мені договорити.

— Не знаю, що ти там зрозуміла, але я про сон.

Моя помічниця зніяковіла, швидко залишивши кабінет, я ж зрозумів, що перебуваю в піднесеному настрої. Зустріч з Арбатовим, ясна річ, хвилювала, але я чомусь був повністю впевнений, що все мине добре й ми укладемо взаємовигідний контракт. Та й не могло бути інакше, як-не-як, мій брат з його донькою одружений. Ми одна сім’я, можна сказати.

Попри це гендиректора я, звісно, поганяв. Звіт узяв, подивився, питання поставив. Промову, можна сказати, прорепетирував на ньому. За ті гроші, що я плачу своєму директору, виклики на килим раз на місяць можна й потерпіти. Власне, він і не обурювався ніколи. Терпів. Головне, що роботу свою виконував вчасно і якісно.

Арбатов приїхав на зустріч рівно о восьмій двадцять, попросив кави без цукру і простягнув мені руку.

— Здрастуй, Сашо.

— Здрастуйте, Іване.

Арбатов сів у крісло, узяв представлений мною розрахунок і занурився в читання. Власне, тому я й хотів із ним співпрацювати. Везти його в баню, знімати дівок, пити з ним коньяк і усміхатися, щоб укласти контракт, не було потреби. Він прийшов, вивчив, виніс вердикт. Усе. Поважав таких людей. Ось тих, хто приїжджав тільки за тим, щоб їх покатали, терпіти не міг. Уже в сауну сходити й до дівок можна самим… обов’язково роботою, чи що, прикриватися?

— Попрацюємо з тобою, Саш, — нарешті, виніс вердикт Арбатов. — Копії скинеш моєму гендиректору на пошту. Ну і, власне, чекаю реквізити. Гроші протягом тижня-двох перерахують.

— Радий чути.

— Пропозиція принадна. Прибуткова. Але в мене до тебе буде невелике прохання. Особисте.

З Арбатовим ми бачилися часто ще коли я був малим. Наші сім’ї дружили, і він часто бував у нас на святах. Але з особистим проханням він звертався до мене вперше.

— Слухаю.

— Хочу, щоб ти до брата свого з’їздив. До Кирила. З’ясував що до чого, з донькою моєю поговорив. Вона телефоном мені каже, що все чудово, але голос у неї сумний. На зустрічі вона не приїжджає, а нас вони запрошують рідко. Я хвилююся, ти зрозумій, донька в мене одна, а твій брат…

Він замовк, але я й сам усе чудово розумів. Бачив учора Кирила й побоювання Арбатова мені були зрозумілими.

— Я поїду, не хвилюйтеся. Подзвоню вам відразу, як дізнаюся. Але сьогодні не зможу. Завтра.

— Як вийде.

Я кивнув, ми наостанок потиснули один одному руки, й Арбатов пішов. За кілька хвилин у кабінет влетіла Ніка.

— Ну що, Олександре Вікторовичу? Підписали?

— Підписали, Ніко. Можемо бути вільні. Зустрічей на сьогодні немає?

— Ні. З вами хотів зустрітися сисадмін. У нас щось із серверами. Каже, витік.

Я сподівався втекти з роботи до обіду, але в нас накрився сервер і довелося залишитися до самого вечора. Періодично я брав телефон, щоб набрати Зою, але відразу його відкладав. У неї точно все добре, якщо мені ніхто не подзвонив. Та й няня із сином їй у всьому допоможе. Наказав Ніці замовити їжу на сніданок і обід. Вечерю збирався привезти сам. У нас тут неподалік від офісу був непоганий італійський ресторан. Там подавали класну пасту й піцу. Пригощу ними сьогодні Зою.

До вечора час пролетів непомітно. Із сервером розв’язали проблему тільки до шостої. О сьомій я вже виїжджав із ресторанчика з двома піцами, пастою й супом для Кирила. Ім’я дитини я вчора почув, коли був у ванній. Няня так голосно і жваво про нього розповідала, що я не міг пропустити це повз вуха.

Вдома опинився о восьмій. Світло в моїй квартирі горіло, тож я остаточно заспокоївся й піднявся на свій поверх. Відчинив двері запасним ключем і весело сказав:

— Я вдома.

Відповіддю мені була тиша.

Я подумав, що всі сплять, але ж няня має десь ходити? Швидко пройшов на кухню, залишив там їжу й пішов у спальню, звідки почулися голоси Зої і її дитини.

Я відчинив двері й шоковано витріщився на хаос, який коївся в спальні. Кілька разів кліпнув, проковтнув, не розуміючи, як таке сталося.

— Саша… — охнула Зоя. — Я не чула, як ти ввійшов.

Вона спробувала встати з ліжка, але я її випередив і наказав залишатися на місці.