Глава 13

Зоя

— Ми йдемо-йдемо, — сказав Саша хрипким голосом, від якого в мене все тіло вкрилося сиротами. — Змерзла?

— Трохи, — зізналася чесно.

Ніч і справді була холодною, особливо для того одягу, який був на мені. Тоненьке плаття, капронові колготки, та ще й босі ноги… навіть шкіряна курточка не рятувала. Хоча сиротами я вкрилася не від цього. А від його голосу. Згадала, як точно таким же тоном він шепотів мені ніжності в ту першу і єдину нашу ніч… як заспокоював, немов маленьку, коли зрозумів, що я ще ні з ким і ніколи…

— Саш… — покликала його тихо.

Він ніби прокинувся, притиснув мене міцніше й рушив до автомобіля. Уже за кілька хвилин я сиділа в теплому салоні й намагалася поворухнути ушкодженою ногою. Було дуже боляче, тож я відразу облишила ці спроби. З жалем поглянула на туфлі на шпильці, що стояли на автомобільному килимку біля ніг. Рідко такі одягала і, мабуть, не дарма.

Саша в автівку заходити не поспішав: стояв, спершись на капот. Я помітила вогник у його руці, коли він присів на капот і повернувся до мене боком. Палив, випускаючи клуби сизого диму в повітря. Я чомусь думала, у нього немає шкідливих звичок, тому що на святі він в моїй присутності так і не доторкнувся до алкоголю.

Я здригнулася, коли Саша відчинив дверцята автомобіля й сів на водійське сидіння. Салон миттю наповнився запахом тютюну, але я чомусь тільки зробила вдих глибше.

— Палиш?

— Що? Ні, ясна річ!

— Це добре, — кивнув Саша. — Я теж рідко. Зараз ось накотило.

Мені стало ніяково. У нього сьогодні день народження, він мав би святкувати, а натомість сидів зі мною в автомобілі й збирався їхати додому.

— Потрібно в лікарню, — кивнув Саша на мою ногу. — Я Глібу подзвонив, він послуги няні до завтра оплатив. Час є.

— Може, додому? — з надією запитала я. Лікарів боялася до панічного жаху.

— Не додому, Зоє, — Саша злегка усміхнувся. — Раптом перелом?

— Але в мене майже не болить, — запротестувала й хотіла продемонструвати, але лише ойкнула від болю, який миттю прострелив ногу. — Здається, ти маєш рацію. До лікарні все ж потрібно.

Від болю на очі навернулися сльози. Я спробувала прийняти максимально зручне положення, щоб не смикати ногою, тому що під час кожного руху хотілося втратити свідомість і не відчувати цю нестерпну муку.

— Я буду їхати повільно, — заспокоїв Саша.

— Добре.

Він швидко завів автомобіль і виїхав зі стоянки. Я ж, поки могла, спостерігала за ним. Мені чомусь здавалося, що він чимось незадоволений, і від цього стало тільки гірше. Я чудово розуміла причину невдоволення й картала себе за те, що не залишилася вдома. Зараз би спокійно спала разом із сином і не думала, що в чомусь винна перед Багровим.

— Пробач мені, — промовила тихо. — Я зовсім не хотіла й не збиралася їхати, просто Гліб, він…

Ми загальмували на червоний сигнал світлофора. Саша повернувся до мене, подивився з подивом.

— Так, стоп… ти за що вибачення просиш?

— За зірваний день народження.

Саша розсміявся й похитав головою:

— І звідки ти така взялася, Зоє?

— Яка така? — не втрималася від запитання.

Саша не відповів, лише невизначено знизав плечима й поїхав далі, щойно загорілося зелене світло.

До клініки ми дісталися швидко. Дорогою Саша когось набрав і, як я зрозуміла, нас уже чекали. Коли припаркувалися біля входу в лікарню, переконалася в цьому, тому що біля входу стояв медбрат з інвалідним візком, у яке мене відразу посадили. Зізнатися, на руках у Саші було значно приємніше.

Від своїх думок зніяковіла. Це ж треба про таке думати! Мені приємніше, а йому, може, і не дуже (йому дуже, ще і як дуже — прим. автора).

— Здрастуйте, — нам назустріч вийшла жінка в халаті.

На перший погляд, їй було близько п’ятдесяти, але вигляд вона мала чудовий. Струнка, ділова, висока, вік видавали зморшки на обличчі, які вона, мабуть, не хотіла приховувати ін’єкціями. Жінка подивилася на мене з теплою усмішкою й заспокоїла словами:

— Я Анна, лікар-травматолог. Оглянемо вас, зробимо знімок, а далі будемо діяти з огляду на ситуацію.

— Дякую. Я Зоя, — протягнула їй руку. — Приємно познайомитися.

— І мені. Сподіваюся, зможемо вам допомогти.

Я кивнула, лікар відійшла трохи вбік і вказала медбратові, який котив моє крісло, у який кабінет мене везти.

— Не хвилюйся, Саш, усе буде добре з твоєю дівчиною, — останнє, що я почула, перш ніж мене завезли в кабінет і зачинили двері.

За результатами обстеження з’ясувалося, що в мене розтягнення зв’язок. Пошкоджену ділянку змастили маззю й наклали тугу пов’язку, після чого лікар дала настанови:

— Жодних різких рухів, на цю ногу кілька днів не наступати. Препарати при сильному болю я виписала. Намагайся пити їх на ніч, щоб легше було спати, — вона усміхнулася.