Глава 12

Олександр

У тому, що свято піде коту під хвіст, я переконався після появи Свєтіка. Й от пояснив же людині, що ми більше не разом, але ж ні. Вона наполегливо лізла. Ну не бити ж її, справді. Хоча зізнатися — хотілося! І ще й як хотілося. Як врізати, щоб дійшло, що не варто мені надокучати.

Але жінок я не бив. Ніколи й за жодних обставин. Навіть коли застукав у себе у квартирі Дарину з якимось молокососом — мовчки виставив їх за двері. Викликав кліринг і наказав усе вилизати. З Дариною ми більше не спілкувалися. Вона виявилася розумною дівчинкою, зрозуміла, що після такого виправдатися не вдасться.

Але чесно, Свєтік із її «Я прийшла, тому що ми пів року тому планували» виявилася не такою вже і скалкою. А ось Гліб…

Якого біса він взагалі поліз до Зої й не попередив мене? І якби ж то тільки це… але ж ні!

Поки я пішов замовити ще алкоголю, Гліб встиг відрекомендувати Зою, як свою дівчину. Виявилося, що вона не моя запрошена й ми ледве знайомі. У цілому це, звісно, правда. Але вона ні разу не дівчина Гліба! Він взагалі її вдруге в житті бачив. І я начебто зрозумів, для чого все зроблено. Але чорт…

Алкоголь більше не ліз. Веселощі взагалі проходили повз мене. Я дивився на Зою, яка, похнюпившись у келих із вином, сиділа натягнутою, як струна. Гліб же… ось його хотілося виштовхати за межі залу й гарненько з’їздити по нахабній пиці. Він поводився, наче ніде нічого. Намагався розважати Зою, але та лише натягнуто усміхалася, а сам дивився в той бік, де танцювала Аля.

Ось кому варто було віддати належне. Дівчина ні на хвилину не розгубилася. Танцювала з нашим братом, сміялася й зовсім не звертала жодної уваги на Гліба, даючи йому зрозуміти, що їй начхати на виставу. Поруч зі мною сиділа Свєтік і вдавала, що у нас і досі стосунки.

Я терпів, поки мій горе-братик зовсім не знахабнів. Забувши, у ролі кого він привів сюди Зою, він підвівся з дивана й попрямував до Кирила й Алі. Відтягнув ту за руку, щось швидко проговорив їй на вухо й потягнув за собою до виходу. Зоя спостерігала за цим байдуже, але я чудово бачив співчутливі погляди присутніх, звернені на неї. Гліб і Аля хоч і не були разом, але всі друзі знали, що це лише питання часу.

— Борь… — відволік друга від споглядання ніжок дівчат, що танцювали на сцені. — За сестрою сходи!

— Як же ви, Багрови, набридли! — вигукнув він, але дупу все ж підвів і пішов за Алею з Глібом.

Я ж вирішив, що цирку на сьогодні вистачить. Рішуче встав із дивана, відставивши келих із віскі далі. Однаково випити не вдалося. Під зацікавлені погляди деяких ще тверезих друзів, підійшов до Зої й простягнув їй руку.

— Ходімо.

— Куди? — вона дивилася на мене ошелешено, але все ж встала.

— Додому ходімо, куди ж іще, — знизав плечима і схопив її за руку.

— Саша?!

Істеричні нотки в голосі Свєтіка не впізнати було неможливо. Я міцніше стиснув руку Зої, перериваючи будь-які спроби відпустити мою і втекти, і повернувся до колишньої.

— Що?

— Ти куди це зібрався?

Якщо секунду тому на нас дивились кілька людей, то зараз до нас була прикута увага всіх присутніх. Ще б пак… істерику в голосі колишньої напевно чули в сусідніх залах і на першому поверсі клуба.

— Додому їду. Приємно повеселитися, — побажав Свєтіку й іншим.

— А я? — розгублено пробурмотіла вона.

— А ти, як приїхала сюди, так додому й поїдеш, — різко відповів, даючи їй і всім гостям зрозуміти, що ми більше не разом.

Набридло це вдавання. Перед ким, власне, комедію ламати? Перед друзями? Вони й так давно чекали, коли ми зі Свєткою розійдемося, щоб не бачити її й не чути. І я з ними, буду чесним, солідарний.

— Саша… — Зоя загальмувала на виході.

— Що? — обернувся.

На вулиці досить прохолодно, а вона в сукні, туфлях і тоненькій косусі. Хоч би не застудилася.

— Якось негарно так піти. Гліб ще не повернувся.

— Негарно було представити тебе своєю дівчиною і втекти з іншою, — не витримав. — Все інше нормально.

— Але що подумає твоя… дівчина, та і друзі.

Вона все ще стояла, не рушивши з місця. Перебирала ногами, тому що їй, мабуть, було холоднувато. Ну ось що за жінки? Поки все не з’ясують, не зроблять так, як краще.

— Та немає в мене дівчини, — вибухнув. — А друзям завтра все поясню. Ходімо, змерзнеш і захворієш. А в тебе син вдома.

Коли задав про дитину, Зоя кивнула і все ж пішла за мною. Дорогою до автомобіля, вона кілька разів спіткнулася, мабуть, не звикла до такої висоти шпильок.

— Може, знімеш? — запитав у неї.

— Та ні. Нормально.

Те, що ненормально, з’ясувалося за сотню метрів. Коли Зоя спіткнулася так, що підвернула кісточку. Принаймні я сподівався, що це просто розтягнення або вивих, а не перелом.

— Потрібно було зняти, — пробурмотіла Зоя, ковтаючи сльози.

Йти вона, ясна річ, не зможе.