Глава 6

Зоя

Я ошелешено дивилася на двері, несила повірити, що це реальність. Невже і справді щойно тут був Саша? Або, як його багато хто знав — Олександр Багров. Господи, це сюр якийсь.

Я відмовлялася вірити й водночас розуміла, що мені не здалося. Саша дійсно привіз нас сюди, подбав, залишив мені ключі й… зовсім мене не згадав. Я все чекала, коли в його очах з’явиться хоч крапля впізнавання, але там не було нічого, крім зацікавленості й співчуття.

А так хотілося…

Сама не розуміла, чого. Не чекала ж я справді, що він скаже «Зойка? Невже це і справді ти?» Смішно так, враховуючи, скільки часу ми провели разом. Якісь три, може п’ять годин. За цей час дівчат не запам’ятовують, особливо, якщо бачать їх у вбранні снігуроньки й з макіяжем, під яким ховалося зовсім інше обличчя. Обличчя, яке він не впізнав, тому що не бачив.

— Мамо?

Від спогадів мене відволік Кирюша. Потягнув за рукав кофти й попросився на ручки. Навіть не віриться, що він уже такий великий. Ось зустріла Сашу й відчуття, що все тільки вчора сталося, але ж Кирилу вже майже три.

Я втомлено потерла очі й зітхнула. Сестра не відповідала на мої дзвінки, грошей на картці, яку я відкрила для сина, не залишилося. Поки я не хотіла думати про те, що мій, тепер уже колишній чоловік, міг так вчинити й залишити нас без засобів для існування. Але й інших варіантів поки не залишалося. Куди могли безслідно зникнути сто тисяч? Жодних повідомлень із кодом мені не надходило, дзвінків теж. Прийшло повідомлення про зняття суми, й усе. Це могло означати лише одне — гроші зняв Єгор.

Я підхопила сина на руки й пройшла у вітальню. Саша швидко провів мені екскурсію, але я так нічого й не встигла розгледіти. А дивитися, чесно кажучи, було на що. Ремонт стильний, симпатичний, безумовно дизайнерський, тому що все, абсолютно все знаходилося на своїх місцях. Поєднувалися кольори, предмети декору, навіть картина з якоюсь незрозумілою мені мазаниною гармонійно вписувалася в інтер’єр.

Мені стало якось ніяково. Ми із сином абсолютно не вписувалися в жодну з кімнат цієї квартири. Тут навіть коридор виглядав значно більш представницьким, ніж наша спальня, у якій ми з Єгором пів року тому зробили ремонт. Я заметушилася. Схопила телефон і знову набрала сестру, але у відповідь почула те ж саме — абонент знаходиться поза зоною досяжності. Я знала, що Лєнка з чоловіком мали поїхати відпочивати, інакше б уже давно зірвалася до неї.

У розпачі відкинула телефон на диван, але миттю забрала його назад. Не вистачало ще щось тут зачепити й розбити. І так проблем хоч греблю гати, а у квартирі Саші безумовно звичайна ваза коштувала більше, ніж я могла собі дозволити на оренду житла.

Обійшовши всю квартиру, тільки переконалася в тому, наскільки ми із Сашею різні. Він — закоренілий холостяк, людина, яка любить мінімалізм. Я ж, хоч і дивувалася красі й дорожнечі ремонту, хотіла привнести в це сумне й беземоційне житло фарб. Придбати кілька яскравих скатертин, зв’язати кілька серветок, змінити крісла в спальні із сірих на моделі відтінку безхмарного неба.

Опинившись на кухні, опустила сина на стілець і вручила йому яблуко, яке знайшла в холодильнику. Сама ж, не до кінця розуміючи, що роблю, набрала Єгора. Мені хотілося вірити, що це не він. Що два роки нашого сімейного життя не минули для нього дарма і в ньому залишилося хоч щось людське.

— Алло? — пролунало з того боку слухавки.

— Єгор, це я… — пробелькотіла, не знаючи, що сказати.

— І? Я зрозумів, що це ти. Чого треба?

— Гроші, — прошепотіла. — У нас із картки зникли гроші. З тієї, яку я завела для Кирюші.

— Я їх зняв, — спокійно відповів він.

— Але навіщо? — Здивувалася. — Це ж… не твої гроші!

— А чиї? — здивовано перепитав він. — Я тебе із сином два роки годував, одягав і взував, тож ті жалюгідні сто тисяч, які я зняв, навіть не покриють ці витрати.

— Але…

Я замовкла, а потім і зовсім обірвала дзвінок. Що я сподівалася почути? Після того, як цього ранку він просто поставив рюкзак з одягом сина біля дверей і сказав нам забиратися. Я ж чудово розуміла, що це він зняв гроші, але однаково зателефонувала. Мабуть, сподівалася, що це помилка. Що він їх поверне!

По-дурному так…

Залишалася надія на сестру. Але та не відповіла, а я не могла просто зірватися й поїхати до неї.

Несподіваний дзвінок у двері відвернув мене від думок. Я залишила сина на кухні й поквапилася відчинити, тому що пам’ятала, що повинні привезти їжу. Однак з того боку дверей стояв не кур’єр. За його спиною не виявилося сумки, а на обличчі читався подив. Він явно не очікував побачити дівчину. А я не думала навіть, що до Саші може хтось прийти. Та й не хтось… хлопця я знала. Гліб. Молодший брат Саші.

Як же багато, виявилося, я знала про Багрова…

— Привіт, — Гліб не розгубився. — Впустиш?

— Звісно, — кивнула, дозволивши йому увійти.

Повз мою увагу не пройшла його цікавість до мене. Поки зачиняла двері, Гліб роззувався й дивився на мене. Від його уваги стало ніяково. Я квапливо прикрила двері й обернулася в надії, що він припинить, але ні… Гліб продовжував на мене дивитися, чим нестерпно бентежив.