Глава 5

Шлях додому виявився насиченим. Мені дошкуляли дзвінками всі, хто міг. Спочатку зателефонувала мама, щоб разів десять перепитати, чи розв’язав я проблему Свєтіка. Боялася вона, чи що, беззвучний вимкнути без мого запевнення, що все гаразд. Але довела мене навіть не мама.

Дзвінок Гліба пролунав, коли я був уже на пів дорозі додому. Подумував не відповідати, але потім згадав, що другим за списком непередбачуваним, відразу після Свєтіка, певна річ, був саме він. Натиснув відповісти й приклав телефон до вуха, а сам уважно перелаштувався на іншу смугу.

— Привіт, — пролунало веселе в слухавку. — Ти чому таку красу від усіх приховував?

— Ти номером помилився, чи що? — гаркнув у відповідь. — Або обдовбався?

— Фу, який ти… твоя чарівна співмешканка значно ввічливіша.

Я чортихнувся. Поглянув на нескінченний затор попереду й видав:

— Якщо ти її хоч пальцем торкнешся. Присягаюся, Глібе, я викину тебе з тераси своєї квартири й скажу, що ти це сам.

— Ех, братику, — зітхнув Гліб. — А я ж із добрими, кришталево чистими намірами…

— Я тебе попередив!

— Та зрозумів я, зрозумів. Але дівка відпад, начхати, що з причепом. Де знайшов?

Я прикрив очі, намагаючись заспокоїтися й не втиснути педаль газу в підлогу. Їхати було нікуди: попереду тягнувся жахливий затор. Та і звернути ніяк.

— Послухай, Глібе, — спробував звернутися до розсудливості молодшого брата. — Не займай Зою, гаразд?

— А мама вже знає?

— Твою матір, Глібе, ти мене чуєш взагалі? Вона не моя дівчина, ясно?

— В сенсі? — пролунало здивоване в слухавку. — Вона вільна, чи що?

— Глібе, ти…

— Абр… ик… не чут… зв… кхмшхмш… — на цьому дзвінок перервався, а коли я передзвонив, брат був уже поза зоною досяжності.

Я тільки міцніше стиснув кермо і знесилено подивився на ланцюжок автомобілів, що столи попереду. Рухалися ми майже що черепашачим кроком, звідусіль лунали сигнали. Гліб був як і раніше недоступним, чим страшенно мене нервував. Зрозуміло ж, що телефон він вимкнув навмисне, а номер в Зої я, на жаль, не запитав.

Гліб — скалка в дупі. Скільки себе пам’ятав, він завжди був проблемою. Із самого дитинства завдавав усій нашій сім’ї чимало клопоту. Моє спокійне життя закінчилося років у вісім. Приблизно тоді спокійна, здавалося б, дитина перетворився на справжній кошмар. Мама їздила лікарнями, щоб Глібу зашили розпороте підборіддя, тато діставав ремінь, щоб покарати нас усіх за його провини. І якщо в старшого брата Кирила була можливість викрутитися, він, як-не-як, старший, то в мене без шансів. Я отримував разом із Глібом.

Брата я, звісно, любив. Та і як інакше? Ми росли разом, нас пороли теж разом. У радості й у горі, як то кажуть. Але зараз я страшенно нервував. Гліб він… специфічний. До неможливості складний, зухвалий, нестерпно дратівливий. Йому всього двадцять чотири. Я в його віці був ще тією скалкою в дупі для матері й Кирила. Бачить бог, я шкодував. Останній рік, коли меншенький звалився на мою голову, дуже сильно шкодував. З Глібом і матері, і Кирилу пощастило. Він нікому з них не дошкуляв. Зразковий син, хороший спокійний брат, а ось я… я отримував за двох. Напевно тому зараз реально хотілося його придушити.

Я ж поняття не мав, що він міг наговорити Зої. Хоча не так… поняття я якраз мав. Тому щойно з’явилася можливість з’їхати з дороги й об’їхати затор, я миттю нею скористався. Дорога тут, звичайно, ні до чорта, але це краще, ніж потім шукати скривджену жінку містом. Гліб часто не думав, що каже, міг бути надто прямолінійним і грубим. Але найгірше те, що він насилу міг попросити вибачення.

Додому я дістався хвилин за двадцять після розмови з Глібом. Припаркував автомобіль, викликав ліфт, який, як на зло, їхав занадто довго. Поки відчиняв двері, прислухався, чи не схлипують з того боку, але що я міг почути? Мені таку звукоізоляцію зробили, що сусіди не чули тусовку, яка, до слова, тривала до п’ятої ранку.

Коли я відчинив двері, не почув жодних схлипувань. А ось заливистий жіночий і чоловічий сміх відразу різонув слух. Та що там! Я спокійно відчинив і зачинив двері, роззувся не тихо, зайшов на кухню і… залишився непоміченим! Зоя сиділа до дверей спиною, а ось брат… ось він мене побачив майже відразу. І ні краплі себе не виказав, продовжуючи сміятися так само щиро й голосно.

Я видихнув. Гліб, схоже, зовсім не збирався знущатися з Зої. Щоправда, сказати, що мене тішила присутність брата, не міг. Уже цього вечора мені дзвонитиме мама з претензіями, чому я промовчав про те, що в моїй квартирі живе жінка. Та ще й із дитиною! І якби ж то тільки це! Але ж за претензіями підуть розпитування. Чи все в нас серйозно? Що я планую робити далі?

Варто зауважити, що я не планував абсолютно нічого. Коли віз сюди Зою й дитину, останнє, про що я думав, що будемо робити далі. Просто їм потрібно було допомогти, я це зробив. Далі якось думки не пішли. А ось тепер замислився. Подивився на брата, який самовдоволено реготав, й почав генерувати ідеї. Залишати Зою напризволяще, а тим паче просити її піти, наміру не мав. Планував розібратися з її проблемами й, можливо, допомогти з житлом на перших порах.