Глава 2

Автомобілі майже не рухалися, проте дівчина з дитиною йшла все далі й далі. Хвилин за п’ять я зрозумів, що вони зникли з очей, і почав чекати, коли вони підуть назад. Повинно ж це статися, коли вона побачить, що жодного банкомата попереду й  згадки немає?

Минали хвилини, ми рухалися, мов черепахи, але я все-таки побачив її. Розгублена, вона стояла на маленькій алейці й дивилася в екран телефона, потім розглянулася навкруги. Вочевидь, зрозуміла, що жодного банкомата поруч немає. Захотілося вийти знову і сказати, щоб сідала в автомобіль, я підвезу, але я чомусь сидів на місці. І просто дивився на неї. Вивчав обличчя, фігуру, приховану під мішкуватою вітрівкою, худенькі ноги.

Вона пішла. Спершу у зворотному напрямку, а потім знову в тому, у якому спочатку йшла. Я прикрив очі. Дурненька. Адже там дійсно немає нічого. Не витримав і, варто було автомобілю порівнятися з нею, відчинив двері з боку пасажирського сидіння і прокричав:

— Дівчино, сідайте!

Вона зупинилася, подивилася на мене, потім на довгу чергу з автомобілів. Хтось уже почав сигналити й напевно приготував біту, щоб виховати придурка, який вдруге затримує й так повільний рух. Вона сумнівалася, а я вже збирався зачинити дверцята й рушати далі. Після другої відмови доля її та дитини мене мала хвилювати в останню чергу. Але дівчина раптом попрямувала до автівки, зупинилася, притримала двері й сіла на пасажирське сидіння.

— Ну нарешті! — не витримав.

Вона зачинила дверцята і я рушив, щоправда, ми знову не проїхали багато. Зупинилися. Аварія там попереду, чи що.

— Ви… вибачте мені. Навігатор показував, що там попереду банкомат.

— Але його там немає, — підтвердив.

— Ні, — кивнула вона.

— Я підвезу, куди потрібно.

— Мені б до найближчого банкомату, а там я вже розберуся. Таксі викличу й…

Вона замовкла, так і не договоривши. Я ж крадькома за нею підглядав. Дівчина виявилася гарною: точені риси обличчя, розкосі очі, хоча на азійку вона не була схожою, пухкі губи, вузьке підборіддя, яке прямо зараз злегка тремтіло. Підвів погляд вище й наткнувся на сльозинку, яка стікала щокою.

— Ей, ти чого?

— Я просто, — вона схлипнула, — на емоціях.

Малюк на її руках поворухнувся, щось пробубонів одному йому зрозумілою мовою й повернувся до мене.

— Дядя, — ствердно сказав.

— Саша, — підказав йому.

— Сяся, — серйозно повторив за мною.

Мені стало смішно, і я усміхнувся, повернувши погляд на дівчину. Їй, здається, було зовсім невесело.

— У вас щось сталося? — поцікавився, тому що просто так не плачуть.

— Та ні, — вона стиснула губи, явно незадоволена моїми розпитуваннями. — Просто довезіть нас до банкомата?

Вона нахилилася й тільки потім я помітив невелику, щільно набиту сумку, на яку до цього чомусь не звертав уваги. Подумував знову запитати, чи потрібна їй допомога, але промовчав, зосередившись на дорозі. Видимість усе ще була поганою, та й дощ продовжував накрапати.

— Вам у банкомат будь-якого банка або…

— Будь-якого, — квапливо відповіла дівчина й зосередила свою увагу на дитині.

Розглянувши малюка ближче, підтвердив свої здогадки. Йому було близько двох, може, трохи більше. Та й говорив він уже непогано, повторював. З одягу зробив висновок, що це хлопчик, але хто їх розбере, цих сучасних матусь, одягають дівчаток у темний одяг і натягують на хлопчаків рожеві костюмчики. Згадалося, як облажався на дні народження одного з друзів, назвавши хлопчиська гарненькою дівчиною. Але ж він і справді був схожий на дівчинку: з довгим скуйовдженим волоссям і в жовтому костюмі. Я й подумати не міг, що це хлопчик. Бовкнув. Як же на мене тоді подивилися! Як на придурка, який не розбирається в дітях. Відтоді я мовчав, чекаючи, коли назвуть ім’я дитини.

Дорогою дівчина мовчала. Мені здалося, вона взагалі намагалася бути непомітною. Тримала малюка на руках, притискала до себе й мовчала. Навіть дихала так, що я не чув. Про їхню присутність нагадували запахи. Один — квітковий, легкий, а інший — аромат молока й печива. Так, мабуть, пах її малюк.

У кінці довгої дороги мені потрібно було повернути праворуч, але я чомусь поїхав прямо. Повільно вів автомобіль, пам’ятаючи, що поруч зі мною дівчина й дитина.

— А ось, ось банк, — тицьнула пальцем дівчина.

Я повернув голову, кивнув, увімкнув поворот і припаркувався там, де вказала дівчина. Вона миттю вирушила на вихід, але зупинилася, повернулася до мене і сказала:

— Дякую вам! Правда, дуже! Там… на дорозі тільки ви звернули на нас увагу. Дякуємо. Серце у вас… золоте.

І вийшла з машини, притримуючи малюка за спинку. Їхати я чомусь не поспішав, проїхав усього кілька метрів і зупинився. Було відчуття, що я щось пропускав, втрачав, ніби це щось вислизало від мене, а я ніяк не міг зрозуміти, що саме. Подивився в бічне дзеркало заднього виду й застиг.

Незнайомка, яка вперто залишила салон мого автомобіля кілька хвилин тому, тепер сиділа на сходах банку й… плакала? Малюк стояв на сходинці й обіймав її за шию, а я зрозумів, що не можу поїхати. Знову вийшов з автомобіля й рішуче попрямував до дівчини.