Глава 1

Олександр

Наполегливий дзвінок телефона змусив мене розплющити очі, перевернутися на спину й все ж дотягнутися до смартфона. На годиннику п’ята ранку, на дисплеї бабське, страшенно дратівливе ім’я. Свєтік. Подумав не відповідати, але потім згадав, що дзвонила вона за останні п’ять хвилин уже вдруге, отже, справа серйозна й вона не відчепиться. Вимкнути телефон? Вона може і приїхати. А бачити Свєтіка ще гірше, ніж чути.

— Швидко, Свєт, — промовив у слухавку.

— Сашулику-у-у, — протягнула моє ім’я так, що мене пересмикнуло. — У мене біда. Можеш допомогти?

Одразу захотілося вимкнутися, але Свєтік продовжила:

— Мене тут у клубі затримали. Я зараз у поліції й мені дозволили зробити один дзвінок, — заторохтіла вже швидше.

Мабуть, над її головою і справді хтось стояв, тому що зазвичай вона доходила до суті свого дзвінка за кілька хвилин порожнього базікання.

— Ти даремно витратила свій дзвінок.

— Ти ж жартуєш, Сашулику-у-у? Я у відділенні у твоєму районі, ти ж не…

Що саме «я не» не дослухав. Вимкнувся. Відкинувся на подушку й заплющив очі, сподіваючись, що зможу заснути й мене більше ніхто не потурбує. Як Свєтік буде вибиратися з відділу, мене цікавило в останню чергу. Начхати! Нехай посидить, їй корисно.

З цими думками примудрився навіть задрімати, але мобільний задзвонив знову. Прокидатися вдруге виявилося ще складніше. Очі пекло, голова розколювалася, хоча вчора я не пив, та і спати ліг, начебто, раніше.

Господи, якщо це знову Свєтік — побачу, задушу, пообіцяв собі, але це виявилася не вона. Мама. О сьомій, мать її, ранку!

— Слухаю.

— Сашо, ти спиш чи що? — розгублено запитала вона.

— Сплю, мамо. Як і всі нормальні люди, яким немає потреби вставати о сьомій ранку.

— Я б теж не встала! — сказала з роздратуванням. — Твоя благовірна зателефонувала. Точніше, її адвокат. Уявляєш? Її затримали! Сашо, ти можеш розібратися, тому що в мене голова болить від одного її голосу!

— І в мене, мам.

Встати все ж довелося. Для початку сів на ліжку, озирнувся в пошуках одягу, заразом слухаючи обурення матері з приводу того, чому їй.

— Тому що я відмовився їй допомагати, коли вона подзвонила, — пояснив.

Повисла пауза.

— Ти ідіот? Сашо, скажи мені, ти зовсім мене не любиш? Я стара і хвора жінка!

На рахунок старої й хворої я б посперечався. Виглядала мама далеко не на свій вік, та й зі здоров’ям у неї ніколи проблем не було.

— Мам, припиняй, — обірвав її спроби викликати жалість. — Я розберуся зараз.

Вимкнувся. З ліжка все ж довелося підвестися. Я роздратований і злий, тому що зі Свєтіком ми розлучилися кілька місяців тому, але вона продовжувала мені надзвонювати й слати повідомлення. Вимагала уваги й допомоги в найбезглуздіших, мать його, питаннях. Дратувала неймовірно, особливо, коли добиралася до моєї матері, а та, відповідно, до мене.

Спроби припинити її дзвінки й повідомлення ні до чого не призвели, як і вимоги більше ні про що мене не просити. Вона продовжувала наполегливо телефонувати, а коли я довго не відповідав — їхала до мене додому або на роботу, діставала друзів. Почувався в такі миті придурком, який не може послати бабу, але не бити ж її, врешті-решт?

Душ трохи освіжив, відвернув від обтяжливих думок і послабив гострий, пульсівний біль у голові. Мозок почав працювати, а я — будувати плани. Якщо Свєтік потрапила в поліцію не за дрібну провину — вимагатиму в неї в обмін на свободу надати цю саму свободу мені. Уже дуже хотілося більше не бачити її ненависне обличчя з вічною усмішкою й не чути розтягнутого «Сашулику-у-у».

Зібрався швидко: натягнув джинси, одягнув кофту й черевики, накинув на плечі шкіряну куртку. На вулиці хоч і дощ та вітер, але я на автомобілі, тому обмежився шкірянкою. Повернутися збирався швидко, організую Свєткине звільнення й завалюся додому спати.

На нульовому поверсі сів в салон свого автомобіля й виїхав зі стоянки на виїзд. Уже на дорозі стало зрозуміло, що швидко до поліційного відділку дістатися не вийде. Видимість погана через густий туман, та й дощ якось невчасно, а ще час нельотний — пів на восьму Люди поспішали на роботу, а я — визволяти колишню з в’язниці й вимагати для себе вільної грамоти. Як кріпак, їй-богу.

У нескінченному заторі, між купи автомобілів і сірості стало нудно. Хотілося розвернутися й поїхати назад. Нехай би Свєтік розбиралася зі своїми проблемами сама, а мама… та нехай не відповідає! Або зовсім вимкне телефон.

Уже подумував так і зробити: набрати матір і розвернутися, коли натрапив поглядом на жінку з маленькою дитиною. Вона тримала його на руках, міцно притискала до себе однією рукою, а другою тримала парасольку, щоб дитина не промокла. Озирнувся. Перехожих на тротуарах крім них двох не було. Стало цікаво, куди вони прямували, адже ні магазинів, ні дитячих садків поруч не було. Та й не схожий був малюк на дитсадківського. Занадто маленький.

Автомобілі рушили, і я поїхав далі, щоправда, вдалося проїхати метрів триста. Знову зупинився й наткнувся поглядом на маму з малюком. Раптом згадав, що там попереду довга траса, кілометр щонайменше йти до найближчого магазину й навіть дому. Замислився і звернув на узбіччя, увімкнувши аварійку. Уявляв, яким благим матом мене крили водії позаду, але зараз це було неважливо.