Епілог. Частина 1

Тиха ніч, чисте зоряне небо, валяюсь у гамаку, Оленочка сопить під боком. Музика морських хвиль пестить вуха.

Часом у гонитві за вигаданими ідеалами ми прагнемо підкорювати висоти, шукаємо щастя, обманюємося, приймаючи фальш за істину. І я думав, що кохаю. З глузду з'їхав. А насправді я оплакував своє сімейне життя, яке не склалося. Змусив себе повірити у те, чого ніколи не було.

Гладжу Оленочку по голові, вдихаю аромат її волосся… ваніль… Я тоді помилився, вона пахне набагато солодше. А запах Торі, чи Уляни, яка тепер різниця, завжди віддавав гіркотою, отруював мене.

Коли в тебе немає прикладу відносин батьків, складно самому знайти зерно істини, відокремити пристрасть від любові, істину від ілюзій.

Я завжди хотів сім'ю. З'явилася Уляна, розіграла виставу, я повівся. Але це також досвід. Хто знає, зміг би я зрозуміти який скарб Олена, не спробувавши горя на смак. Не випробувавши інший бік сімейного життя. Деколи навіть гіркий досвід – це благо.

Щоб знайти своє кохання, я готовий пройти і не через таке пекло. Олена – центр мого всесвіту, як і наші діти.

Коли побачив Торі біля воріт свого будинку – прозрів. Переді мною стояла абсолютно байдужа мені жінка. Нічого не здригнулося в середені. Лише здивування, що вона вижила. Але і тут я їй вдячний, вона допомогла мені переконатись у своїх почуттях до Олени.

Тоді в тому містечку, я сам себе обманював. Мене до неї тягнуло зі страшною силою. А оскільки я був сповнений оман, оплакував своє трагічне «кохання», то переконав себе, що це воно. Так мені було простіше заспокоїти себе. Адже з першого погляду Олена зайняла всі мої думки. І до Ганночки мене тягнуло одразу, підсвідомо я від самого початку не асоціював її з Ваньком. Не сприймав його як батька.

Але хто знав, що навіть цей напівживий, гнилий хробак мені знадобиться. Саме його свідчення допомогли засадити Торі. Хлопці Костика поговорили з ним «від душі» і Ваньок заспівав. Ох, як заспівав, виклав усе, в обмін на те, що його не чіпатимуть.

Прорахувався. Вирушив слідом за своєю подружкою за ґрати. Так, ми збрехали йому, але я не відчуваю провини. Нехай заплатить за всі свої вчинки.

Руки досі сверблять його придушити, як уявлю, що він знущався над нею, а Оленка в цей час носила мого сина. Втішає думка, що тепер у його стані євнуха, Ваньку доведеться несолодко. В'язні швидко знайдуть йому місце, на яке він заслуговує.

Уляну життя справді побило. Розповідь про її продаж Анастасією правда. Ми перевірили. Тільки, як сказала Олена, жалості нема. Це її бумеранґ. І тепер вона ще й відповість за свої злочини перед законом. Після сповіді Ванька, вона дала свідчення, сподіваючись, що скоротять термін. Але цього не буде. Ми постараємось.

Щодо мачухи, проти неї доказів мало. Багато чого не вдалося довести. Але вона сяде за вбивство своєї подруги.

Моя сестра опинилася в психіатричній лікарні. За ґратами у неї стався зрив. Я відвідав Славу. Дивився на неї, божевільний погляд, незв'язні слова, слина капає з рота. І тут мені стало шкода, що вродлива жінка, у якої все було, так бездумно занапастила своє життя. Але це її вибір.

Весь цей час я розгрібав проблеми, налагоджував бізнес після замовних перевірок родичів. А мене нічого не цікавило, Олена займала всі думки. Я так сумував. Не міг спати, їсти, і ночами не зводив погляду з її фотографії. Цілував, гладив, говорив з нею, зізнавався у почуттях. А от по телефону не міг зробити цей крок. Переживав, що відмовить, відбере надію.

Вже не знав, як можу жити без неї. Я знайшов справжнє кохання.

А потім Денис зателефонував і повідомив, що я стану батьком. Одна ніч... і дитинка, наш малюк... Я плакав, як сопливий хлопець. Не міг повірити у своє щастя. Чи могла доля зробити мені кращий подарунок? Безперечно я щасливчик.

І тут же з'являється бажання оберігати, носити на руках, порошинки здувати з Оленочки. Вона переживає, думає, як відреагую, навіть заборонила мені говорити про вагітність.

У мене зірвало дах. Взяв квитки на найближчий рейс та до неї. Я був одержимий бажанням зробити її своєю дружиною. Негайно, зараз. І зрештою злякав своїм натиском. Але ми все з'ясували. А її зізнання, слова кохання! Мені здавалося, я не витримаю цього щастя, серце вистрибувало.

Навіть зараз дивлюся, милуюся, вивчаю ідеальні лінії її обличчя та розумію, що з кожною хвилиною люблю сильніше, і немає меж моєму почуттю. Для неї можна світ догори дном перевернути, просто за її щасливу посмішку.

- Ти чого на мене так дивишся? - Оленка потягується, солодко позіхає.

- Любуюсь, - цілую її в кінчик носа.

Я весь вечір і півночі доводив їй у спальні, як сильно її люблю. І ось знову голодний. Неймовірна жінка.

- Темрява ж, і я розпатлана, пом'ята, - ховає обличчя, обіймає мене.

- Ти найкрасивіша, і я готовий милуватися тобою щомиті, - піднімаю її голову, цілую в губи, голова кругом. - Твій запах, Оленочка ... ммм, я підсів на тебе, я залежний і мені це дико подобається.

- Ще б повірити, що це не сон, - погляд стає серйозним, морщить лоба. – Стасе…

- Що, кохання моє?

- Є одна справа… ми повинні прояснити один момент… – відчуваю, як тремтить, і мене відразу спрацьовує інстинкт закрити собою, захистити.

– Ми вже все з'ясували.

- Не зовсім... не до кінця, - крутить головою. - Зараз хвилинку почекай, я принесу, - вислизає з моїх обіймів і біжить до хати.

Повертається швидко, у руках тримає якісь папери.

- Оленко, ти мене лякаєш, - хочу встати, але вона жестом показує залишатися на місці.

- Просто вислухай, Стасе, - облизує губи. – Коли Уляна повернулася, вона…

- Її більше немає у нашому житті. Навіщо її згадувати? – мене перекривлює від огиди, лише від одного спогаду про ту жінку.

- Ти не розумієш. Вона сказала те, в чому ні я, ні ти не можемо бути впевнені. Не знаю, чий був біологічний матеріал. На мій жах, це справді… міг бути не ти, - в очах паніка. І мене скручує від її стану, нутром відчуваю її страх.