Розділ 86

Славу забрали. Її вереск досі стоїть у мене у вухах. Костянтин із Богданом теж поїхали, перед цим переконавшись, що зі мною все гаразд. Фізично так, а от морально мене придавило плитою. Начебто, я повинна зітхнути з полегшенням - сестрицю відвезли, спіймали на місці злочину. Але ні. На душі кішки шкребуть.

Костянтин натякнув, що скоро на мене чекає сюрприз. Я здогадалася, що він про Стаса. Але й тут мені страшно. Ми не бачилися кілька днів. Як пройде зустріч? Як хлопці розберуться зі своїми справами? Я ж чула розмову, що вони збираються знищити змій.

Поки що в мене лише тривоги та ні краплі радості. Таке відчуття, що ходжу мінним полем, і кожен крок може стати останнім. Чи я надто себе накручую?

Мене лякає невідомість. Одвічне питання: «Що буде далі?». І ще я розумію, наскільки сильно сумувала за Стасом і це теж додає страху в мою змучену душу.

Не знаю, скільки часу я безцільно намотую кола по хаті. Навіть перевірений метод – ігри з дітьми, не дає результатів. Неприємні відчуття не минають. Стас надіслав повідомлення, цікавиться, чи все зі мною добре. Відповідаю сухо. Односкладно. А так хочеться написати, що я шалено на нього чекаю. Ось він приїде та розвіє мої страхи. Можливо, ми маємо шанс? Маленький, крихітний, але він є?

Дивлюсь у вікно, складаю руки у молитві, і прошу вищі сили подарувати мені надію. Я стану для нього найкращою дружиною, зроблю все, щоб він був щасливим. А поруч із ним і я буду найщасливішою жінкою. Стас єдиний для мене. Лише глянувши на його фотографію, я підсвідомо зрозуміла - той самий. А тепер остаточно у цьому переконалася. Ніколи не зможу ні з ким бути, окрім нього.

З висоти другого поверху мені видно, як у наш провулок в'їжджає машина. Приїхав! Ще не бачу, але відчуваю серцем.

Вибігаю йому назустріч, відганяю всі страхи геть. Головне – я його зараз побачу. Перед очима все розпливається. Все розмито. Вибігаю з дому, біжу до воріт. Відкриваю їх і бачу Стаса, серце підстрибує. Радісний крик застрягає у горлі. Він дивиться не на мене. Повертаю голову у той бік і бачу жінку.

Мені вистачає секунди, щоб впізнати її. І я чую звук своїх розбитих надій.

- Стас… Уляна… – хриплю.

Вона жива. Вона прийшла до Стаса. Удари пульсу приголомшують.

Не розумію, як поводитися, що робити. Я просто завмерла і дивлюся то на неї, то на нього.

Уляна змінилася. Волосся тепер набуло її натурального кольору. Вона кульгає. На обличчі шрам. Але це вона.

- Ой, і Олена тут, - усміхається безневинною посмішкою.

На обличчі не лишилося сліду від уколів краси. Під очима пролягли зморшки. Вона явно була не на курорті.

- Ти як тут опинилася? - Стас підходить ближче, вдивляється в її обличчя.

Він розгублений. Часто моргає та розглядає її.

А неприємний голосок нашіптує мені: «Він її шалено любив, таке почуття не пройде безслідно. І у них син!». Андрійко! У мене його заберуть. Стримую крик розпачу.

- Запросиш у будинок? Я все розповім, - голос звучить лагідно, ніжно.

- Ходімо, - Стас киває.

Уляна обходить мене, як статую. Вона йде повільно, сильно кульгає. Стас дивиться їй услід. Переводить погляд на мене.

- Олено, ти чого застигла. Йдемо, – бере мене за руку.

Мимоволі стискаю його пальці. Вбираю тепло. Кусаю губи. Я краду ці дотики, впиваюся тими крихтами, що залишилися мені.

Стас… він добрий та порядний. Ми багато з ним пройшли разом. Але я для нього друг. Мати його дитини. Він не бачить у мені жінки. Той єдиний раз, який назавжди залишився в пам'яті, стався лише тому, що він вважав мене Уляною і страшенно сумував за нею. А ось тепер вона жива... поряд.

Шок від її появи ще не відпускає. Я навіть не відчуваю страху перед тию, що тримала мене під замком. Я просто оплакую свої розбиті надії, йду по них босими ногами, уламки проходять крізь шкіру і ріжуть мене живцем.

Але ж кохання, воно прощає все. І якщо Стас любить, він зможе дати їхнім стосункам другий шанс. Він надто довго сумував за нею, божеволів, оплакував, щоб ось так просто відпустити.

Ми проходимо у вітальню.

- Може вам варто все обговорити наодинці? – несміливо питаю, зупиняюся на порозі.

- Заходь, Олено, - киває на диван у вітальні.

Уляна сідає у кріслі. Дуже несміливо сідає на краєчок. З милою посмішкою дивиться на мене:

- Олено, ваша з Ванею донечка, мабуть, уже зовсім велика, як і наш із Стасом синок! Ви не уявляєте, рідні, як я за вами скучила!