Розділ 81

До хати мачухи Стас ішов пішки. Якою б нормальною не була камера, але свобода – це окремий вид кайфу. Повною мірою він почав її цінувати, коли втратив. Костя подбав, щоб у нього були чудові умови, але ґрати не давали забути, де він знаходиться. Плюс звинувачення були цілком реальними. І лише завдяки допомозі друга вдалося все так швидко розвалити. У Кості були боржники в органах і вони пішли на поступки. А згодом і зовсім зняли всі звинувачення, довівши фальсифікацію. Але спочатку треба було поступитися, дозволити ворогам відчути смак перемоги і змусити їх діяти.

Костя дзвонив, розказав що його вже у кайданках. Треба б радіти, а Стас відчуває лише гіркоту. Він надто довго жив у брехні. Увійшов до хати мачухи. Інакше він тепер її не називає навіть у думках. Цей етап він має завершити сам.

Стикається з нею у дверях. Мачуха схвильована.

- Ой, Стасику, - надягає привітну маску, - Тебе випустили? – все ж таки здивування приховати не вдається.

- Так, - дивиться на жінку, яку все життя вважав матір'ю, і почуття огиди переплітається з гіркотою.

- У нас біда! – витирає хусткою сльози. - Синку, потрібна твоя допомога!

- Що трапилося?

- Славочка! Ці нікчеми її заарештували, моє янголятко, нічого поганого не могла зробити! Розберися, там усі звинувачення хибні! Я дзвонила Кості, але він не бере слухавку. Я зараз їду туди, потрібен адвокат, треба домовитися, може, вони просто грошей хочуть, - каже швидко, плутано.

Вона переживає і метушиться, смикає ремінець сумки.

- Звідки ти взнала?

- Мені дзвонив якийсь поліцейський на її прохання. Сину, треба поспішати! Чого ти застиг? - хапає його за руку і тягне до виходу. - Пішли дорогою все обговоримо.

Він не рухається з місця.

- Зачекай.

- Чого чекати? Кожна хвилина на рахунку! А тебе як зовсім випустили? Звинувачення зняли?

– Зняли.

- Як добре, - видавлює з себе посмішку, як дві краплі води схожу на лицемірну либу Слави. В очах з'являється розчарування. Вона засмучена, що план знову не вдався.

- Добре? Може, вистарчить лицемірити, Томо? - виділяє її ім'я нотками зневаги. Він раніше ніколи не називав її так.

Мачуха блідне. Але з останніх сил намагається втримати маску.

- Ти про що, синку? – очі видають страх, рука на сумці тремтить.

– Наприклад, про те, що я тобі ніякий не «синок», – Стас тримає себе в руках. Хоч пальці так і сверблять здавити горло гадюці. Ні, він приготував для неї щось інше. Вдарить точно в її ахіллесову п'яту.

- Ні, не так... Стасику, що за дурниці! Поїхали ж скоріше до Славочки, - губи сіпаються, але вона все ще намагається посміхатися.

- Слава мені сказала, нема сенсу більше брехати.

- Ох, доню. Вона така не стримана, – блідне. - Але ти мій син, я тебе виростила, я твоя мати. Не має значення, хто там тебе народив, - протягає руку, норовить провести по його щоці.

Стас відштовхує її.

- Тільки ти не була матір'ю, ти ненавиділа мене всіма фібрами душі і мріяла про мої муки. Ти не мати, ти гірша за мачуху, - підходить впритул, - Ти отруйна гадюка.

- Що за образи! І це після того, що я для тебе зробила! - репетує і норовить ударити його по обличчю. - Як у тебе язик повертається!

- Ти так мене ненавиділа, що власну недалеку дочку перетворила на знаряддя помсти. Те, що Славка зараз за ґратами, лише твоя заслуга.

- Це ти! Ти підставив мою дівчинку! - обличчя спотворюється злістю, викривляються риси обличчя.

– Вона просто відповість за свої вчинки. І ти теж, Томо.

- Безрідний сопляк, ти весь час повзав перед моїми очима! Забрав усю увагу мого чоловіка на себе. У тобі він бачив її! - якби можна було вбити поглядом, від Стаса б вже нічого не залишилося.

Йому навіть здалося, що мачусі стало легше, коли вона скинула маску люблячої матусі. І вперше у житті відверта з ним.

– Її? Кого її?

- Твою нікчемну матір. Він хотів кинути мене! Мене! Заради сільської дурепи! - смикає ремінець сумочки, впивається в нього нігтями.

- То чому не кинув? – Стас у душі вже знає відповідь.

- Вона вже давно стала кормом для хробаків! - в очах шалена радість.

- Ти її вбила, - відповідь він уже знайшов на дні вигрібної ями, що приховують її очі.

- Ти не маєш доказів! Нічого в тебе на мене нема! – регоче. - Я щодня шкодувала, що ти не пішов слідом за своєю матір'ю. А замість цього Юрко притяг тебе до будинку, і до кінця своїх днів оплакував своє кохання. А я... а Славочка, ми для нього не існували! Тож жертви ми! А тобі все на блюдечку дісталося, безрідному приплоду, дитині пороку!

У будинку лунає гуркіт. Щось розбивається. Тома здригається, припиняє потік лайки, з побоюванням озирається.