Розділ 80

- Костю, коханий! – тягне до нього руки. – Ти їх не слухай. Вони всі змовилися проти мене.

- А ти нещасна жертва обставин, - смугує її залізними очима, наче лезами.

- Звісно! Це Оленка змовилася з Бодею! Вони й Стаса підставили! Допоможи мені, коханий! Розберися з ними! – очі гарячково бігають, косо поглядає у бік Богдана.

- І вбивати ти мене не хотіла? – Богдан робить крок до неї.

- Що за нісенітниця! Я тебе сто років не бачила.

Вправно вивертається. Гадюка вже на сковорідці, але вдає, що нічого не відбувається.

- Вистава закінчена, Славо, - Костянтин напружений, бачу, як пульсують вени на шиї, як ходять ходуном жовна.

- Коханий! Що вони тобі наговорили? Це все брехня! Це вона вбивця! - тикає в мене пальцем.

- Скільки у тебе "коханих", Славо. А колись я ним був, – Богдан стискає руки в кулаки.

- Ти пройдений етап, - пирхає. Ми вже давно все з'ясували із чоловіком. Він вибачив мене за минулі помилки, як і я його, - піднімається з крісла і висне на шиї у Костянтина.

І одразу летить на підлогу. Чоловік, уже, швидше за все, колишній, відкидає її від себе.

- А навіщо вірити словам, якщо можна подивитися кіно, - дістає мобільний, знаходить потрібний файл, нахиляється і тицяє їй в обличчя, - Ось ти, Славо, у всій красі. Полюбуйся на себе.

Він показує їй відео спроби вбивства Богдана.

- Це не я! - верещить так, що в мене вуха в’януть.

– Це була ти, Славо, – Богдан нависає над нею. - Твій голос на відео, я тебе впізнав.

– Ти! Хто тобі повірить! Ти жалюгідне створіння! Від людини нічого не лишилося. Ти нікчема! - лунає звук ляпаса, у Богдана не витримують нерви.

- Я не ангел і зробив помилки. І мені за них платити, як і тобі, Славо. Кінець пісні.

Вона тримається за щоку рукою. Схлипує.

- Коханий! Покарай його, заступися за мене. І я віддячу. Я спокутую свою провину. Повір, мені потрібний тільки ти, - встає навколішки, повзе до Костянтина, хапає його за ноги.

Він дивиться на неї згори донизу. В очах помічаю біль, що йде з глибини, темний, похмурий, всепоглинаючий.

- Ти мені не потрібна, Славо, - каже повільно, по складах. - Ти мені огидна, - відштовхує від себе. Відходить.

- Це вони тебе налаштували! Так! - повертається до Богдана, - Що ти твориш?! Адже я просто пожартувала!

- Вміст крапельниці говорить про інше, - у Богдана в очах сум.

- Це кінець, Славо.

- Ні! Костю, ти не можеш! Ми сім'я! Я стану найкращою дружиною, тільки повір мені! – стоїть навколішки, склавши руки як у молитві, а очі – там порожнеча та ненависть.

- Підсунути братові Уляну була твоя ідея?

- Не захищай Стаса! Ти не маєш права! Він позбавив мене всього! Син безрідної дівчини, вічне свідчення зради мого батька, це він позбавив маму спокою, мене батьківського кохання, а нас із тобою законної спадщини! Це все мало бути нашим, Костю! Як ти не розумієш, я боролася за нас! - по її щоках течуть сльози, вона близька до істерики. Вона шкодує лише про те, що попалася. - Уляна допомогла б мені повернути все. Я закінчила б раніше, але мама хотіла, щоб Стас помучився. Його треба було звести з розуму. А потім один план дав збій, потім другий, і доводилося на ходу все коригувати, - закриває обличчя руками.

– Навіщо ви робили з мене Вікторію після аварії? - задаю питання, що мучить мене.

Піднімає на мене заплакане обличчя, дивиться зі зневагою.

- Ідіотко! Все ж зрозуміло! Щоб у потрібний момент ти «воскресла», Стас мучився б сумнівами. А потім би його не стало. А ти залишилася б вдовою, матір'ю сопляка, і віддала би нам спадщину. Були й інші варіанти, як використовувати тебе. Коли сталася аварія, ми не знали, чи знадобишся ти, може, він би і без тебе з розуму з’їхав. Ми підстрахувалися, плюс деякі люди мали свої рахунки з тобою, їм подобалося, що з тебе ліплять у лікарні. Мені особисто було чхати, що там з тобою відбувається, – кривить червоний рот.

Розумію, що до кінця схему вона не знає. Як Стас і казав, розумом там не так багато.

- А про те, що мене тримали у підвалі, знала?

– Потім дізналася. Коли ти вже в лікарні засмагала. Спочатку це була ініціатива Уляни і того… її шістки, – переводить погляд на Костянтина, – Бачиш, я не така вже й винна. Я також жертва обставин. Давай все забудемо, коханий! Ось побачиш, що відтепер наше життя зміниться.

- Ти маєш рацію, зміниться. На тебе чекає камера, в яку ти так намагалася посадити свого брата. А нас більше нема. Як би міг, я викреслив би з пам'яті кожну мить, проведену з тобою.

Костянтин стискає в руках телефон, так що біліють кісточки пальців. Ще трохи й розчавить апарат. Відвертається до вікна. Здійснює короткий дзвінок.

- Вже можна, - вимикає виклик.

– Богдане! - повзе до нього на колінах. – Я дам тобі ще один шанс! Ми будемо з тобою щасливі. Як ти завжди хотів!

- Ти хвора, Славо, - робить два кроки назад.

- Так, хвора, любов'ю до тебе! А хочеш, - повзе за ним, - Я тобі правду розповім! Ти навіть не підозрюєш, хто твоя мати!

- Що ти несеш?! - хапає її за волосся.

– Я знаю твої таємниці! Я допоможу тобі, а ти допоможеш мені!

До кімнати входять поліцейські.

- Кажи? – гарчить Богдан.

- Врятуй мене!

- Залиш, Бодя, - Костянтин говорить напрочуд рівним голосом. – Забирайте її, – киває поліцейським.

- Але вона…

- Я потім сам тобі розповім.

Слава сипле прокльонами, брикається, кусає, дряпає поліцейських, звивається як змія, бризкає слиною і дико волає. Їм не відразу вдається з нею впоратися. Її забирають, а в нас ще довго у вухах стоять її крики.

- Прибити б її, - дивиться їй услід Костянтин, - Але краще нехай мучиться у клітці.