Розділ 76

- Як не знав… - на обличчі Костянтина розгубленість.

Наче щойно йому вибили ґрунт з-під ніг.

- А ти думаєш, якби я дізнався раніше, я б таке допустив? – Стас піднімається з крісла. Морщиться від болю, але підходить до нього впритул. - Та я б сам забрав дівчинку. Виховував би. Але не дозволив її усиновити чужим! Ким ти взагалі мене вважав? Як така маячня в голову прийшла?

- Зрадником… - пошепки. Обхоплює голову руками. – Гадюка. Яка ж вона гнида... І навіть тут я повірив їй, що це ти. Якесь хворобливе бажання хоч трохи її виправдати. А я після всього так і не пішов від неї. Все зволікав, відкладав момент. Хотів помститися. І щось мене тримало. Як диявольська сила якась. А Славка все казала, що провину свою загладить… Стала шовковою. Який же я ідіот.

- Я теж оплакував лицемірку, - Стас опускається на підлогу.

- А я міг тебе попередити. Міг копнути глибше, але я так загруз у своїх образах і проблемах. Я ще спитав Славку, чого її подруга ім'я змінила. А вона відповіла, що Уляна в минулому була продажною дівкою, жила за рахунок спонсорів, але закохалася в тебе і вирішила змінитись. І ви були щасливі… збоку. І я не втручався. Може, подумав реально, дівка змінилася, соромилася своєї біографії. І на Ваньку цього потрібної уваги не звернув. Ну, друг дитинства крутився біля неї, потім зник. У мене свої рани боліли... Розробився з Бодею і все думав, коли Славці помщуся. А натомість і далі загруз у її брехливій пасці. А потім здригався від огид до самого себе. Як? Стасе, як можна так любити? Це ж пекло?

- Пекло…

- Потім і ти опинився в пеклі. Після смерті Торі. Отак ми й варилися ці роки, кожен у своєму власному. І не бачили, що хтось все глибше втягує нас у свої криваві ігри.

- А зараз що змінилося, Костю? Чому допоміг?

- Спочатку прийшов до тями, трохи прозрів і зрозумів, що змії треба рубати голову. Я довго метався між одержимістю та ненавистю, але на щастя друга перемогла. На фірмі плутанина. Я певен Слава діє не одна. І треба вирахувати всіх. Інакше нас усіх потоплять. Ще трохи і нам не виплисти.

 Дивлюся на двох чоловіків, що заплуталися, і мені самій боляче. Вони вперше за довгий час відверто розмовляють. Я не втручаюсь. Нині я в їхній розмові зайва. Так, і в принципі, я випадковий пасажир на поїзді життя Стаса. Але у нас є зв'язуюча ланка. Наша дитина. І тільки ця думка гріє мені душу.

Я згодна з Костянтином. Кохання буває дуже злим. Стільки пережити від Слави, і не знайти сил розірвати цей порочний зв'язок.

- Ти маєш ідеї? - Стас тре скроні.

- Деякі міркування є. Доведеться пограти у їхні ігри.

У Стаса дзвонить телефон. Він піднімає слухавку. Декілька хвилин мовчки слухає. Дякує і задумливо крутить телефон у руці.

- Олено, твоя маман поїхала до столиці. Мої люди поки що не встигли її перехопити.

- І не треба. Хай їде. Ми теж скоро будемо там, – каже Костянтин.

Я лишила чоловіків. Повернулась до дітей. Їм треба багато обговорити наодинці. І мені треба все обміркувати. Ворог виявився другом, а ті, кому я довіряла, чудовиська в овечій шкурі.

Насувається буря, і які руйнування вона завдасть, які будуть жертви, ніхто не знає.

Того ж дня ми покинули місто. Ваня залишився у лікарні під наглядом. Він вижив. Але вже ніколи не буде повноцінним чоловіком. Чи шкода мені його? Ні. Він вибрав свій шлях. Але чомусь мені здається, це не всі покарання для нього.

Дорога проходить напружено. Стас поруч зі мною та дітьми, Костянтин на передньому сидінні. Ми перекидаємося незначними фразами. Повітря напружене, гірчить. На душі тяжко. І лише малюки безтурботно щебечуть. Найбільше хочеться захистити їх від цього бруду.

Столиця зустрічає нас зливою. Погода відповідає нашому настрою. Тривога розростається. Верчуся на сидінні. Не можу знайти місця.

Стас стискає мою руку. Слабко посміхається. А я стримую сльози.

Костянтин просить висадити його у центрі. А ми їдемо додому. Біля воріт стоять дві машини. Явно нас чекають.

- Олено, без паніки. Я сам до них підійду.

Стас виходить, про щось із ними говорить.

Не витримую. Вибігаю слідом.

- Що відбувається?

- Олено, з будь-яких питань дзвони Костянтину. Подбай про дітей, - намагається говорити спокійно. Ховає переживання.

- Станіслав Юрійович їде з нами, - із самовдоволеною посмішкою промовляє поліцейський.

- Навіщо? Чому?

Мені не відповідають. Тільки надягають на нього наручники і садять у машину.