Глава 72

Спочатку за клопотами з дітьми я відволіклася, і переживання ще не так сильно гризли мою душу. Лише запитувала себе: хто засвітився? Тривога наростала пропорційно годинникам, які проходили без нього. Телефон Стаса був поза зоною. В обід я вже не знаходила собі місця. Дошкуляла охорону, але вони нічого не знали, крім вказівок не спускати з мене та дітей очей.

Коли годинник показав п'ять вечора – в очах потемніло. Я бігаю по номеру. Не знаю, що робити. До кого звернутися по допомогу? Відчуваю, що з ним щось сталося.

Піти до поліції? І що скажу? Мені ніхто не повірить. Стас мені ніхто за фактом. І я не знаю жодних подробиць. Але ж не сидіти склавши руки!

Знову допитую охорону. Нульовий результат.

В руках вібрує телефон. Я з ним не розлучаюся, щоб ненароком не пропустити звістку від Стаса.

«Олено, я все залагодив. Нарив стільки інформації. Давай спокійно все обговоримо у кафешці. Я скоро там буду. Залиш дітей із Зоєю та охороною. Сама виїжджай». Внизу вказано адресу кафе.

Руки ходуном. Все добре. Можна видихнути? Але чому тривога не відпускає? Сталевими лещатами грудну клітину стискає.

Набираю Стаса. Збиває. І відразу повідомлення.

«Я зараз не можу говорити. Потрібно розрулити все до кінця. Під час зустрічі розповім».

Він знайшов Ваню та вибиває з нього зізнання. Тільки ця думка крутиться в голові. Але якщо написав, значить у всьому розібрався. А на душі як кішки шкребуть. Мене хитає, навіть зібратися виходить не з першого разу. Гребінець кілька разів випадає з рук. Безцільно бігаю по кімнаті, і не можу збагнути, за що вхопитися.

Діти грають з нянею. Попереджаю Зою, що відлучуся ненадовго. Показую охороні повідомлення Стаса і переконую, що не треба їхати зі мною. Найкраще побути з дітьми. Вони мають бути у повній безпеці.

Викликаю таксі та називаю адресу кафе. Не можу сидіти спокійно, дивлюся на всі боки. Що зі мною відбувається? Навіть виникає бажання попросити зупинити машину та піти пішки.

Поки розмірковую, таксист повертає до однієї з вуличок і зупиняється сам. Не встигаю пискнути, як задні двері відчиняє і в машину сідає страшного вигляду патлатий мужик.

- Вперед, - каже водієві. І автомобіль тут же рушає з місця.

- Зупиніть! Я вийду! - встигаю крикнути, перш ніж брудна лапища закриває мені рот.

- Не рипайся, кралю.

Однією рукою він тримає мене за горло, другою затискає рота. Не душить, але дає зрозуміти один неправильний рух і все.

Ні! Це все не повинно так скінчитися! Вони не можуть перемогти! З очей ллються сльози. Я безпорадна в руках цього чоловіка. Його сморід проникає під шкіру, не дає дихати та вселяє жах. Вдаряю його ліктем убік. Він не реагує, наче й не відчуває удару. Намагаюся вкусити за руку, але він лише сильніше затискає мені рота.

Куди мене везуть? Чого вони хочуть? Сотні питань і лише одне думка – у готелі залишилися діти! Де Стас? Аби тільки був живий.

Намагаюся впоратися з емоціями. Мені не можна піддаватися паніці. Але цей неандерталець дихає мені у вухо, розповсюджує свій сморід і остаточно плутає думки.

Їдемо ми недовго. Повертаємо з головної вулиці. Далі автомобіль петляє, приїжджає до покинутого складу.

- Ось ми й приїхали, - гидко рже мужик.

Витягає мене з машини. Водій відразу їде. Територія порожня. Нікого не видно. Неандерталець кидає мене на плече і кудись несе. Барабаню кулаками по його спині. Намагаюся вирватися. З останніх сил опираюсь. Здригаюсь від огиди. Кричу благаючи про допомогу. Хоч і розумію, що навряд чи мене хтось почує.

- Кричи скільки влізе, - проводить рукою по моїй спині. - А ти нічого так, жвава баба.

- Не чіпай мене, гад! - з усієї сили б'ю його в спину. Але я як комар проти нього.

Скриплять двері. У ніс ударяє запах плісняви.

- Отримуй товар, - із цими словами неандерталець кидає мене на землю.

Падаю набік. Болю не відчуваю. Страх паралізує.

- Олено ... навіщо?! - чую голос Стаса, сповнений розпачу.

- Стааасе, - підводжу голову, оглядаюся на всі боки. Тут панує напівтемрява, бридкий сморід. У дальньому кутку бачу його прикутого кайданками до балки. Обличчя в крові, одяг подертий.

- Яка зворушлива зустріч, - цей голос б'є по нервах. Примушує внутрішньо здригнутися. - Розчулений, недоумки.

Ваня виходить на середину приміщення, спльовує на підлогу і з садистською усмішкою дивиться на мене.