Розділ 70

Ми так і заснули, Стас на підлозі, я, скрутившись калачиком у кріслі. Коли? Не пам'ятаю. День правди вимотав мене. А остання відверта розмова витягла з мене найпотаємніші зізнання.

Коли Стас уклав Ганну та пішов, я не могла знайти собі місця. Відчувала порожнечу, дику самотність. Сиділа і невідривно дивилася на двері. Подумки благала його прийти. І він прийшов. Нехай тільки щоб внести ясність у деякі моменти. Але я рада навіть цьому. У нас склалися теплі дружні стосунки. А чи можу я розраховувати на більше? Однозначно ні.

Те почуття, що зародилося в мені ще тоді, тепер розправило крила. Воно прекрасне, але і згубне. Адже скоро буде боляче. Дуже.

Вранці він замовив сніданок. Пішов до Ганночки. Кращого батька для доньки побажати складно. Я намагаюся триматися як най далі. Мені ніяково після вчорашньої розмови. Тяжко практично зізнатися у почуттях, і розуміти, що вони ніколи не будуть взаємними.

Ми з охороною виїхали з міста. Наша машина та супроводжуючий нас автомобіль. Стас постарався забезпечити максимальну безпеку. І це правильно, ми не знаємо, з ким маємо справу. Але я підозрюю, що Костянтин має пряме відношення до цієї змови. Згадую нашу з ним розмову в лікарні, і мене перекручує.

Дорогою зустріли машину з Дюшкою та Зоєю. Малюк усміхається, веселий, забавний. Притискаю його до себе і відпускати не хочеться. Серце переповнюється любов'ю до країв.

Лікар, виявляється, звільнився, перейшов працювати до приватної клініки і, за інформацією Стаса, живе дуже добре. Купив собі велику хату, дорогу машину. А ось місто він не змінив. Так що знайти його досить легко.

Зрозуміло, звідки гроші. Очевидно, що з ним розплатилися за успішно виконану роботу. Як же хочеться подивитися у його брехливі очі! Скільки він з мене знущався! Спотворював свідомість! Маю великі сумніви, що я лише одна постраждала у монстра в білому халаті.

Дорога займає багато часу. Ми часто зупиняємось, щоб діти не втомлювалися. При цьому більше не торкаємося болючих тем. Знову мене накриває хибне відчуття сім'ї. Дивлюся на Стаса крадькома, розглядаю риси обличчя, милуюсь. Він ідеальний. Відчувши, що таке бути з ним по-справжньому, я більше ніколи ні з ким не зможу бути. Усі чоловіки лише бліда копія. Відганяю ці думки, а вони знову повертаються.

В Стаса у кишені вібрує телефон. Дивиться на екран, піднімає брову. Приймає дзвінок.

- Так, Костю.

Здригаюсь. Чую голос, що пробирає до кісток, хоч не можу розібрати фрази. Навіть відчуваю, як сталеві очі намагаються пробратися в душу. Мотаю головою, відганяю надто реалістичне марення.

- Які ще перевірки?

Стас хмуриться і починає з'ясовувати подробиці.

– Ні. Я не можу приїхати прямо зараз. Скинь мені всі матеріали. Розберусь.

Вони ще довго сперечаються. А у мене в душі зростає тривога. Наскільки я зрозуміла, на фірмі з’явилися серйозні проблеми. Впевнена, не без допомоги Костянтина.

- Що трапилося? - запитую, коли він закінчує розмову.

- Невеликі проблеми. Розберуся, - знизує плечима.

А ось зараз лукавить. Достатньо поглянути на його потемніле обличчя.

- Костянтин гадить? Створює неприємності на фірмі?

- Як би вирішує, - тре носову перегородку. - Як би…

- Треба повернутись! Зупинити його!

- Спочатку відвідаємо лікаря.

- Це може зачекати!

- Олено, заспокойся. Нічого не зміниться, якщо перед поверненням ми затримаємося та владнаємо свої справи.

Далі він відвертається до вікна. Закривається. По пульсуючих венах на скронях, по зведених на переніссі бровах, розумію, що він посилено аналізує проблему. Роблю ще кілька спроб переконати його. Марно.

Залишок дороги діти солодко проспали. Перекусивши в кафешці, ми одразу вирушаємо до клініки. Малюків залишаємо з охороною та Зоєю. Самі піднімаємося мармуровими сходами.

У холі панує хаос. Гомін людських голосів. Люди бігають туди-сюди.

Стас підходить до стійки адміністратора.

– Нам потрібен Павло Денисович Сокальський.

- Ой! - молоденька дівчина затискає рот рукою.

– Він сьогодні приймає?

- Він... його сьогодні знайшли, - схлипує. - Його вбили…