Розділ 60

Пробудження довге і болісне. Повіки не хочуть відкриватися. Те відчуття коли вже не безпам'ятство, але ще й до ясної свідомості далеко. А насправді я просто відтягую момент, боюся подивитися спогадам в обличчя.

Примушую себе розліпити повіки. Страх за Ганночку та Стаса допомагає. Переді мною схилився незнайомий чоловік.

- Олено, я лікар Семен Петрович, не переживайте, - намагається мене заспокоїти.

І справді, на ньому білий халат. Я вже всього боюся, і на те є багато причин, особливо тепер, коли спогади повернулися, а з ними й страхи.

- Як ви себе почуваєте?

- Не знаю…

Мені нема чого відповісти. Я поки що у шоковому стані і не відчуваю свого тіла, біль ще не заповнив свідомість.

- Скоро має стати краще. А поки що вам потрібен відпочинок. І я б радив перевіритись у нас у клініці.

Насилу повертаю голову, помічаю Дмитра, охоронця Стаса.

- Де Ганна? – у роті пересохло, язик ледве рухається.

– Вона з нашими хлопцями. Все добре. Ми сказали, що мама по справах поїхала, – посміхається мені. - Ви що, ми малу в образу не дамо, - підморгує.

Явно намагається підняти мені настрій.

- Дякую… А Стас?

- Він це… відпочивайте… все під контролем, – одразу очі відводить.

- Що з ним? – сідаю на ліжку. Я у якомусь незнайомому номері. Але це не дивно, наш старий перетворився на руїни.

– Його затримали. Але, – виставляє руку вперед у заспокійливому жесті, – Вже ведеться робота. Незабаром він буде на волі.

- За побиття?

- Так.

- Як… Ваня? – це ім'я дається мені з великими труднощами.

- У лікарні валяється, житиме.

- Шкода… - прикушую язика.

Неправильні в мене думки. Якби Стас прибив гниду, то йому за це віддуватися. А така істота, як Ваня не заслуговує, щоб через нього зламалося чиєсь життя. Але факт залишається фактом, я справді бажаю цьому чудовиську смерті. Або ні, це занадто легке покарання для нього. Нехай мучиться… все життя.

Згадую нашу нещодавню розмову. Це ж треба так усе перекрутити. Перевернути з ніг на голову. Він справді був певен, що я нічого не згадаю. Хотів залякати та зробити маріонеткою. Бив по болючих точках, по найдорожчому. Але погрози Вані не змогли мене дезорієнтувати, навпаки, я все згадала.

І я з ним… жила, мене перекручує. Нудота підступає до горла. І навіть зараз не до кінця можу розібрати всі його диявольські плани. Мені потрібен час, щоби все проаналізувати. Знову пройти чорними коридорами своїх спогадів. Інакше не можна, їх треба зупинити. Вони вже не заспокояться, і я гадки не маю, скільки часу у нас до наступного удару. А він буде. У цьому немає сумнівів. Ваня, лише гвинтик у жахливій машині руйнувань.

- Стас його знатно пом’яв, - Діма намагається мене підбадьорити.

На жаль цього мало. Такі нелюди занадто живучі, і швидко встають на ноги. Немов саме зло їх підживлює енергією.

Я намагаюся не думати, що буде після ... Головне - попередити Стаса про загрозу, що насувається. А далі… навряд чи він захоче мене бачити. Але про це зараз не час думати. Я маю бути сильною, як ніколи. А рани… рани я зализуватиму потім.

Лікар намагається дати якісь рекомендації. Не слухаю його. Голова забита зовсім іншим.

- Проведи мене до Ганночки. Потім поїдемо до Стаса, - прошу охоронця. Перемагаючи запаморочення, головний біль, підводжуся. Мене хитає. Але не час думати про себе.

З дитиною все гаразд. Наскільки може бути у цій ситуації. Вона розумна дівчинка, багато чого відчуває, але мовчить. Тільки стискає мою руку, коли нахиляюся, обіймає за шию, цілує в щоку.

- Я чекатиму тебе, матусю, - на очі навертаються сльози.

Боляче, як же боляче. А буде ще гірше… я більше не можу ховатися від правди.

Діма та його напарник везуть мене до поліцейського відділу. Вони намагалися відмовити мене, але сперечатися марно. Я зобов'язана зробити все, щоб його витягнути, а потім… потім буде найстрашніше… правда.

Я хотіла найняти йому адвоката. Добре гроші на карті є. Але нічого не знадобилося. У поліції мене зустріли нормально, говорили чемно. Виявилося, Стас вже має адвоката. Мене відвели до маленької кімнатки і попросили почекати. Очікування… воно відраховує хвилини до страшного моменту.

На щастя чекати доводиться недовго. Незабаром двері відчиняються, і на порозі з'являється Стас. З подряпинами на обличчі, розбитою губою, весь у крові.

- Ти чого приїхала? - запитує, а в очах бачу радість. Йому приємно. А в мене градом сльози течуть. Я так довго трималася, зараз прориває.

- Я не могла тут тебе одного залишити, - різко підводжуся, голова крутиться, падаю йому в обійми.

- Я ж передав Дмитру, щоб ти не хвилювалася. Подумаєш, ненадовго тут затримався. Це дрібниці. Краще скажи ти як? Ось за це більше хвилювався, що не в той момент мене скрутили. Ледве встиг дати вказівки хлопцям, - каже швидко і гладить мене по волоссю.

А сльози ще дужче ллються з очей. Невже це востаннє, коли він ось так мене обіймає.

Тепер я знаю, що до нього відчуваю. Але це нічого не змінює.

- Я... я це... нам треба поговорити... не тут, звичайно, - миттєво відчуваю, як напружуються його м'язи.

- Ходімо. Нема чого тут робити, - він одразу вловив суть. Бере мене за руку, міцно стискає у своїй долоні. Тепло, навіть гаряче. Я вже подумки прощаюсь. Ловлю останні секунди поряд із ним.

Після деяких формальностей ми виходимо із поліцейської дільниці. Стас, як і раніше, тримає мене за руку. Надає вказівки хлопцям. Веде мене по вулиці. Ми мовчимо. Тяжкі хвилини. Готуємось до фінального стрибка.

Повертаємо до парку. Проходимо вглиб і сідаємо на лаву.

- Ти все згадала, - не питає, стверджує.

- Так, Стасе, - роблю глибокий вдих. - І перше, що я маю тобі сказати, - хочу замружитись, але ні, я повинна дивитися йому в очі, - Ти помилився, я… я… не Вікторія…