- Я її мати, і ми справді розлучаємося, - намагаюся взяти себе в руки. - Вибачте, що вам довелося стати свідками цієї неприємної ситуації.
Сивий поліцейський обводить нас стомленим поглядом. Він тут, ймовірно, головний.
- Відпустіть мене, і я впевнений, що ми зможемо про все домовитися, - каже Стас. Він зберігає видимість спокою. - Звичайно, всі збитки я беру на себе.
- О, та він все бере на себе, мою дружину теж, - хрипить Ваня з підлоги. Спльовує кров. - Але мені все ж таки треба прояснити кілька моментів наодинці з поки що дружиною.
- Ні! - злий рик Стаса.
- Якщо ні, тоді я викладатиму всю брудну білизну нашої родини, перед шановними охоронцями порядку, - дивиться на мене і посміхається розбитими губами. Вигляд моторошний, як чудовисько з фільму жахів. - Мені приховувати нічого, я тут потерпілий. Але я даю шанс залагодити все мирно, на згадку, - корчить страждальницьку гримасу, - Про проведений разом час.
– Тільки разом зі мною! – відчуваю лють Стаса.
А ще розумію, що мені треба поговорити з Ванею. Він явно прийшов не з порожніми руками, вони з тією жінкою задумали щось паскудне. І я маю це почути, щоб розуміти, як захищатися. А ще минуле… воно як дамоклів меч нависло.
- Я поговорю з тобою.
Якщо цього не зроблю, то він справді почне все викладати перед поліцією. І хто знає, чим усе це закінчиться. Мені страшно. Але заплющувати очі на проблему не можна.
- Ні!
- Так, Стас. Ми будемо тут поряд.
- А ви поки що тут і справді розберіться... чи що, - стогне, піднімається і при цьому на обличчі читається тріумф.
- Стасе, придивись за Ганночкою, - підходжу до нього, заглядаю в очі, пальці пече від бажання доторкнутися до закривавленої щоки. Стримуюсь. Не варто влаштовувати для глядачів виставу.
Тут люди Стаса, поліція. Головне – із донечкою все буде добре.
- Нехай Діма з тобою йде, постоїть осторонь, - каже обпалюючи мене поглядом. - Він її не забере, - тихо одними губами.
Не витримую, стискаю його руку.
- Дякую, що ти поряд, - також одними губами.
- Будь обережна.
Киваю, стримуючи сльози, що підступили.
Ми виходимо у коридор. На пристойній від нас відстані слідує охоронець Стаса. Він не наближається, але й не випускає мене з поля зору.
- Чого ти хочеш, Ваню? – питаю, дивлячись у вікно наприкінці коридору. Навіть бачити його не можу.
А так хочу, щоб цей дурдом швидше закінчився. Але, на жаль, поки що це нереально.
- Свою дочку! А ще опустити тебе з неба на землю, – у нього змінилася інтонація голосу. Ніколи не чула раніше такої самовпевненості. – Надто високо ти злетіла… Ластівка. Час кхммм... вказати тобі твоє місце.
Слова їдкі, колючі, фізично відчуваю від них загрозу.
- Давай без лицемірства. Ганна тобі не потрібна. Ти хочеш грошей? Вирішив заробити на нашому розлученні?
- А це не тобі вирішувати, Олено, - сміється, гидко, заливисто. – Я її батько. Можеш хоч сотню експертиз провести. А ось ти ... ти моя незрівнянна дружина, - видає звук схожий на рохкання, - Їй ніхто. І я люб'язно надавав тобі можливість бути з нею. Але й моя прихильність негумова.
У голові починається гул, як хтось орудує відбійним молотком. Скроні пульсують. Ганна моя дитина! Іншого ніколи не визнаю! Відганяю бридкі думки. Збираю волю у кулак. Не час розкисати, тільки не перед ним!
– Я її мати! Я маю всі документи, які підтверджують це! Тобі не вдасться її забрати! Тож давай просто мирно розійдемося, спокійно про все домовимось, – змушую себе подивитись на нього. Здригаюсь. Одне око попливло, судини лопнули, він дивиться примружившись, і смакує момент.
- Ох, Олено… Олено, ти реально не розумієш, у якому болоті знаходишся. Що пам'ять не повернулася? Мізки з кінцями відбило, - чіпає розбиту губу пальцем. - Добре, так і бути, поясню все, по доброті душевній до гулящої дружини.
- Досить сипати образами. Говори, якщо є що сказати. А якщо ні, тоді закінчимо, - він спеціально зволікає, впивається якоюсь незрозумілою мені владою. Насолоджується, ображаючи мене.
- Я б на твоєму місці був ввічливішим, з тим від кого залежить твоя доля. А то дивися, не тільки Ганну втратиш, але й з казенними стінами ближче познайомишся, - його слова як іржаві цвяхи встромляються в тіло. – Мені навіть цікаво, скільки років тобі дадуть?
Намагаюся переконати себе, що він мене просто залякує. Хоче вибити ґрунт з-під ніг, дезорієнтувати. Але чомусь утробний жах все щільніше стискає мене в лещата.
- Якщо намагаєшся залякати цією нісенітницею, у тебе не вийде, - говорю впевнено. Не можна йому показувати страх.
- Почнемо з того, що Ганна народилася до нашого шлюбу. Тебе і близько не було на горизонті. У мене є справжнє свідоцтво її народження, а також рідна мати, яка підтвердить… Та все, що треба вона підтвердить, - витирає ніс рукавом.
- Брешеш! Є дата нашого шлюбу. Є свідоцтво про народження Ганни! Там чорним по білому написано, хто її мати!
- От і наближаємося до списку твоїх злочинів, - обличчя розпливається в кривавій, зловтішній усмішці. - Підробка документів, Олено... І тут теж у мене є свідки, які сильно жаліють, що допомогли тобі. Ми одружилися, коли ти валялася у лікарні. Я тебе пошкодував. А коли ти отямилася, поміняла «загублений» паспорт, і там за гроші вписали потрібні тобі дати. Привласнила собі чужу дочку. Але ж це ще не всі твої «подвиги»…
#385 в Жіночий роман
#1303 в Любовні романи
#633 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 16.09.2022