Розділ 52

Ошелешено дивлюся на людину, яку я вважала найріднішою у своєму житті. Від кого чекати підтримки в житті, як не в рідної мати? Згадую своє дитинство, нам доводилося нелегко, мати багато працювала, але ніколи я не відчувала її ненависть. Вона дбала про мене. Що ж сталося? Чим я заслужила таке ставлення?

Адже й до столиці я поїхала, аби заробити гроші їй на лікування. Я харчувалася швидкорозчинною локшиною та хлібом, знімала житло, а все інше пересилала їй. І все переживала, що мало, мамі ставало гірше. Тоді я жила лише одним бажанням – допомогти своїй матері. У кафе працювала без вихідних. Брала підробітки, що завгодно, аби заробити зайву копійчину. А зараз я, виявляється, «нахабна зараза».

- Як у тебе язик повертається мені погрожувати? Називати «дівкою» онучку. Що ти за людина така? Ми ж рідні люди… - спазми в горлі заважають говорити. Вона словами притиснула мене до підлоги, розтоптала, і мені потрібен час, щоб усе усвідомити.

- Все через тебе! Ти мені життя зламала! - вона, навпаки, переходить на крик, ще сильніше стискає мою руку, і якби її воля в цей момент, не замислюючись, розірвала б мене на шматки.

- Що ти несеш?

Я все не можу зрозуміти, навіщо була ця гра? Спогади повертаються надто повільно, і поки кінці з кінцями не сходяться. Я не бачу причин для її брехні. А погрози? Вона напевно щось знає. І це мені не подобається.

- Ти ходяче прокляття! Твоє народження зламало моє життя! На довгі роки я була приречена на жалюгідне існування! І все через тебе! І я ж не викинула тебе, не здала в дитячий будинок, а годувала, одягала, дбала! Я була матір'ю, якої ти не заслуговуєш! - відпускає мою руку, проходить по ганку. Махає руками. – За що мені це все! Яка подяка? Якщо у тебе навіть розуму не вистачило, тихо зі своїм Ванею у норі сидіти? - різко повертається, хапає мене за куртку, з її губ сиплеться моторошна лайка.

- Ти чуєш себе? Я маю дякувати, що ти від рідної доньки не відмовилася? Що я посміла піти всупереч твоїм бажанням, і пішла від чоловіка, який тільки мене використовував? Ти в своєму розумі? - відштовхую її від себе, так сильно, що вона врізається в стіну.

- Не дочка ти мені! Не дочка! - верещить так, що в мене лопаються барабанні перетинки. - Ти непорозуміння, що вижило з волі злого року! - вона ридає. Заламує собі руки, розмазує підведені чорним олівцем очі. У погляді стільки ненависті. Я дивуюся, як ця жінка так довго ховала своє справжнє ставлення до мене. Але зараз її прорвало. Весь бруд виливається на мене.

- Як не дочка? – питаю розгублено.

Навіть при нереальному градусі її ненависті, подібне я ніяк не очікувала почути. Нехай пам'ять мене підводить, але у ранніх дитячих спогадах вона завжди була поруч.

- А ось так! - починає істерично реготати. - Я познайомилася з твоїм татом, коли він був безнадійно одружений. Ми мали такий казковий роман. Багатий, гарний, дбайливий чоловік, я завжди такого шукала. І ще він був слухняним, ним було легко керувати. З одного боку, плюс, з іншого – величезний мінус. У нього духу не вистачало покинути свою дружину. Так і жив на два фронти. А я хотіла його повністю, щоб не подачки від нього приймати, а мати повний доступ до фінансів. Щоб статус у мене був не коханки, а дружини. І вже майже добилася свого, - знову обпалює мене ненавистю. – А тут з'ясувалося, що його курка вагітна. У них довго не виходило, і тут… соплі, сльози, радість… через цю несправедливість долі, я почала його втрачати. А коли наблизився термін пологів, він сказав, що нам час припинити наші стосунки. Вихід був один… - робить паузу, - Так сталося… курка потрапила в аварію. Незграбна була, ось машина її і збила, - стискає руки в кулаки, очі звужуються, мені вона зараз нагадує чорний згусток негативу, але ніяк не людину.

- Це... ти... ти... її збила? - я слухаю, і не вірю, що ці жахливі слова можуть вириватися з вуст начебто матері.

- Я що дурепа, такий компромат на себе вішати, - пирхає.

- Але аварія сталася невипадково. Ти приклала до неї руку, - навіть не питаю, позитивна відповідь написана в неї на обличчі. І цей спогад приносить їй задоволення. Вона анітрохи не шкодує. Усвідомлення того, що відбувається, просочує мене чорною отрутою.

- Нема доказів. Жодних, - єхидно скелиться. - Але ти... - тикає в мене пальцем, - Ти вижила! Вона померла, а ти лишилась! Доля до мене несправедлива! Тебе врятували, - виє, оплакуючи мій порятунок.

- Ти чудовисько…

Вона мене вже не чує. Її несе далі, страшні одкровення сиплються із чорного рота.

- Я почала втішати твого тата, була завжди поруч. Тебе записали, як мою дочку. Добре гроші все вирішили. А він був у такому стані, що біло дуже легко взяти все в свої руки, та й у найкоротші термін одружити на собі. Хоча навряд чи він тоді взагалі усвідомлював, що відбувається навколо. З твоїм народженням відразу все почало руйнуватися. Спочатку, я змирилася з твоїм існуванням, вирішила, що не сильно ти мені завадиш. Але твій придуркуватий татусь, за кілька місяців втратив весь капітал. Ми переїхали в халупу замість шикарної хати. Він більше не працював, і тільки мучився докорами сумління, звинувачував себе у загибелі дружини. Я терпіла, і тебе, і його, а коли тобі стукнуло п'ять, то в нього стався серцевий напад. Сподіваюсь він відправився в пекло за всі мої страждання. А ти так і залишилася висіти тягарем на моїй шиї. Тепер ти зрозуміла, скільки я для тебе зробила і чим ти мені зобов’язана?!

Я зрозуміла, що все життя називала матір'ю жінку, яка вбила моїх батьків.