Розділ 48

- Не буду вас більше затримувати, - вичавлюю з себе ввічливу посмішку.

- Зовсім не бережеш себе, - показує поглядом на коричневу калюжу, - Руки не слухаються, - в голосі турбота. Приторна. Брехлива.

Але колись я вірила цьому голосу. У голові з'являються образи, миготять як кліп, різні локації, Костянтин поряд, я посміхаюся. Ми бачилися явно не один раз і не двічі, і хоч я не можу згадати наших діалогів, очевидно, що нас пов'язували теплі стосунки. Сподіваюся, що…

Але спогади щось блокує, чорна пелена не дає мені побачити цілісну картину. Якщо спочатку мені було добре в його оточенні, то безперечно трапилося щось гидке, раз зараз від одного погляду на Костянтина мене колотить від жаху. Підсвідомість продовжує водити мене по колах пекла.

- Неодмінно відпочину, - киваю.

Хочу оминути його. Їдке почуття страху поруч із ним лише посилюється.

- Давай переговоримо, Олено. Я багато часу не займу, - нахабно бере мене за руку і тягне до бокового виходу.

- У мене там дочка ... - з губ зривається жалібний писк.

Він пригнічує мою волю. Жахлива людина.

- З нею все чудово. Про неї добре дбають, - хватка на моїй руці стає жорсткішою.

- Нам нема про що з вами говорити, - смикаю рукою. Хочу звільнитися.

- Олено Віталіївно, у вас все добре? - ще ніколи я не була так рада бачити охоронця.

- Доп...

- Ми маємо невелику розмову. Подбайте про дівчинку, а я особисто проконтролюю безпеку Олени, - промовляє ввічливим, але наказним тоном.

- Не…

- Ходімо, - і мені в очі дивиться, так що горло намертво здавлює. Нічого не можу сказати. Звідки у цієї людини така влада наді мною? Охоронець стоїть на місці, - Олена переживає за дочку. Але ж ви знаєте свою справу.

- Так, там мій напарник біля дверей.

- Чудово, - Костянтин повертається і разом зі мною прямує далі. - Ти завжди можеш покликати на допомогу, - шепоче мені на вухо. Адже ми в лікарні. Чого так злякалася, га? – слова обплутують павутинням страху.

- Про що нам із вами говорити? – питаю, коли ми опиняємось у пустому коридорі, і у мене виходить хоч трохи взяти себе в руки.

- Невже реально не пам'ятаєш? - схиляє голову набік, розглядає мене з усмішкою змія-спокусника.

- Пам'ятаю, ми бачилися з вами в хаті Стаса, ви чоловік його сестри, - намагаюся говорити невимушено.

Щось підказує мені не треба зізнаватись, що я його частково пам'ятаю. Але він мене впізнав – це черговий удар. А наївно сподівалася, що операції зіграли мені на руку.

- Потішно, - заливається сміхом, а очі продовжують палати холодом.

- У мене дочку отруїли, мені не до балаканини, - хочу пройти до дверей.

Костянтин спритно перегороджує мені дорогу, підходить надто близько, відчуваю його м'ятне дихання. Від нього так завжди пахне.

- Раніше ти любила побалакати, - накручує пасму мого волосся собі на палець.

- Це ви... ви причетні до отруєння? Це від вас надходили погрози? – запитую. Не можна дозволити йому залякати мене ще більше.

- Ох, якої ти про мене думки, Олено Прекрасна, - губи ще сильніше розпливаються в посмішці, проводить кінчиком язика по верхній губі. - Повір, є куди більш дієві способи, ніж така дрібна і низька гра, - наближається до мене ще ближче, очі в очі, паралізує як удав свою жертву, - Забрати у тебе дитину, причому офіційно неважко.

- Що за дурня, вона моя дочка! І ніхто, ніколи її не забере! - відштовхую його з усієї сили. Але він ні на грам не зрушив з місця.

- Впевнена, Олено?

– Ви не в собі! – стискаю руки так, що нігті впиваються у шкіру. - Я більше не бажаю з вами говорити!

- А тобі доведеться говорити, тоді… коли, - проводить пальцем по моїй щоці, сіпаюся, відвертаюся, - Я цього захочу. Тільки від мене залежить, яким буде наступний поворот у твоїй долі.

- Божеством себе уявили?!

- Кумедно… але… ні, - сміється мені в обличчя. - Лише нагадую, що володію інформацією, яка може тебе закопати чи підняти.

- Не турбуйте себе погрозами! Ми з дочкою скоро поїдемо! – кров б'є по скронях, серце боляче стискається.

- Я б на твоєму місці не поспішав. Хіба тобі погано у Стасика? - знову єхидна, зміїна посмішка.

Тут входять лікар з медсестрою, скориставшись секундним збентеженням, прослизаю в двері. Біжу з усіх ніг у палату. Так ніби за мною женеться сам владика пекла.

Кидаю погляд на доню. Тремтячою рукою дістаю телефон і набираю повідомлення:

"Стас, як тільки Ганну випишуть, ми відразу ж їдемо геть з міста".