Розділ 45

Сиджу на задньому сидінні автомобіля, мене колотить. Та мить, коли готова віддати все, що завгодно, аби з моєю крихіткою все було добре. Інших думок немає, все підпорядковане тваринному страху. І хоч Євгенія… як там її… намагалася мене заспокоїти. Потім Стас, який зателефонував одразу. Я не пам'ятаю, що вони мені говорили. У мене одне бажання – якнайшвидше опинитися поряд з Ганночкою. Їй погано, вона там одна. Закушую палець до крові, щоб не заволати в голос, сльози душать, серце з кожним ударом розривається на частини, знову і знову. Їй боляче… і я не можу забрати її біль собі…

Аналізувати, як це сталося, робити висновки, все це потім… Зараз нічого не має значення, окрім моєї донечки.

Моя дівчинка ніколи серйозно не хворіла. Проблеми зі здоров'ям оминали нас. І зараз вона в лікарні… я маю бути сильною, щоб допомогти їй. Але як, якщо біль… висмоктує сили, отруює свідомість?

Автомобіль зупиняється біля лікарні, вилітаю та мчу, не розбираючи дороги. Спотикаюся і падаю на сходах. Піднімаюся. Сльози застилають очі, все всередині опалює тривога, отруйна, безжальна.

Щойно входжу до будівлі, як потрапляю до Стаса в обійми. Не бачу його, усе застилають сльози розпачу, але відчуваю.

- Олено, не хвилюйся, життю Ганни нічого не загрожує, - гладить по голові.

- Мені треба її бачити! Негайно! - я лише на долю секунди видихнула, і відразу знову мене накриває нова хвиля паніки.

– Лікарі її оглядають. Треба почекати! – у його голосі занепокоєння, але він намагається тримати себе у руках.

- Що з нею? Як це відбулося?! – б'ю його кулаком у груди.

Тривога роздирає мене на частини, по молекулах розбирає, з кожною секундою стає тільки гірше, болісна невідомість душу вимотує. Мені треба бути з моєю дівчинкою! Негайно!

- Отруєння… - шепоче. Відчуваю, що щось недомовляє. Там непросте отруєння, надто переляканий голос був у виховательки. Щось серйозніше. - Я по цеглині ​​розберу цей сад, але докопаюся до правди.

- Ти вже обіцяв розібратися з дзвінками, своєю сестрою… у результаті моя крихітка тут! Навіщо ти з'явився в нашому житті? - мені так боляче, істерика стає сильнішою, нічого немає важливіше здоров'я моєї дитини. І якби Стас це все не затіяв, Ганночка б не потрапила до лікарні! Біль отруює свідомість, до кісток пробирає.

- Олено, я підключу найкращих лікарів, - збентежений голос, в якому простежується лють. Він хоче покарання кривдникам, це зрозуміло. Тільки зло вже зроблено, шкода заподіяна, і цього не змінити.

- Моя дочка взагалі не має бути тут! Як це все сталося! Як вони це допустили?! Елітний садок? Камери? Толку від цього всього. Якщо вдома, у звичайному саду, з нею ніколи нічого не відбувалося! - мене несе, біль виходить зі словами, і я не в змозі її зупинити.

Можливо, в іншій ситуації, я була б куди стриманіша, підбирала вирази, аналізувала, але тільки не зараз, коли моя крихітка переживає такі муки.

Далі все, як у страшному кошмарі, я б'юся в агонії. Погано сприймаю слова. Вся моя свідомість підпорядкована одному – бути поряд зі своєю дитиною, у будь-який спосіб допомогти їй. Поставити на ноги і благати про прощення. Я теж винна... адже гади попереджали! Чому я тягнула? Вони говорили про найдорожче! Ніколи собі цього не пробачу!

Всі слова втіхи проходять повз. Це не допомагає. Нічого не може допомогти, коли я відчуваю, що моїй дівчинці погано. Коли усвідомлюю, що вона стала розмінною монетою у чужих брудних іграх. За що? У чому вона винна? Вона світла і життєрадісна дитина! Моє сонечко!

- Андрійко? З ним все добре? - запитую, гіпнотизуючи двері, з яких повинен вийти лікар. Якщо ще й із ним щось не так – це буде вже занадто. Навіть зараз, коли мене б'є від ознобу і тривоги розривають душу на шматки, переживаю за хлопчика, який за цей тиждень став для мене дуже дорогим. – Інші діти?

– Ніхто більше не постраждав… – Стас говорить дуже тихо, але це не пом'якшує удару. – Дюша під посиленою охороною. З ним усе гаразд, тільки переживає… він бачив, як їй погано стало, - голос зривається.

Мета гнид очевидна. Їх ціль - Ганночка.

Дзвінок мобільного змушує нас здригнутися одночасно. Тремтячою рукою витягаю апарат. Стас одразу ж у мене його відбирає. Чомусь ні він, ні я не сумніваємось, хто це.

Приймає дзвінок. Хоч телефон у Стаса, мені все дуже добре чути. Комп'ютерний голос і слова, від яких кров застигає в жилах, як прицільний постріл, прямо в серце:

– Не повірила. Тепер переконалася. Наступного разу лікарі її вже не врятують. Вибір за тобою…