Розділ 40

Лікарі приїхали швидко. Крики, моторошна лайка, дикі звуки. Богдан чинив опір, звинувачував Стаса у зраді, упирався як міг, поки йому щось не вкололи. Я стояла, притулившись до стіни, і не могла дивитися на нього. Занадто близько до серця все приймала, ніби страждає дуже близька мені людина.

Стас поїхав із ним, вирішив особисто все проконтролювати. На прощання вклав мені в руку кредитну картку і попросив наглядати за дітьми. Я навіть не знайшла в собі сили заперечити, просто кивнула. Тільки за ними зачинилися двері, тут же осіла на підлогу і заплакала. Не розумію, що зі мною коїться. Мені страшно до тремтіння, але ще страшніше подивитися на себе збоку, розгадати власні таємниці.

Все ж таки беру себе в руки, вмиваюся, змушую себе з’їсти декілька ложок каші, і з водієм їду за дітьми. Малеча вибігають до мене назустріч, задоволені, усміхнені, навперебій розповідають новини. Ніколи Ганна ще з таким захопленням не поверталася із саду. Для неї справді почалося інше життя. І з Андрієм вони на диво швидко порозумілися. Це як бальзам на поранену душу. Немає кращих ліків від смутку, ніж притиснути до себе дітей, просякнути їх запахом і зрозуміти, наскільки світ прекрасний, якщо вони поряд. У цей момент з'являються сили і, здається, що можеш впоратися абсолютно з усім.

Увечері повертається Стас, колір обличчя землистий, погляд згаслий. Цілує дітей, проводить час із ними та йде до себе. Мені так хочеться піти слідом, просто обійняти його і сказати, що все буде гаразд. Дивне, непідконтрольне відчуття. Немов це так правильно розділити з ним біль, підтримати.

Але я стримую себе. Вкладаю дітей і прямую до себе в кімнату. Мобільний у кишені сповіщає про повідомлення. Довелося увімкнути звук, коли Стас поїхав. Мало що йому може знадобитися. Апарат весь день мовчав, а тут ожив. Мати. Пише та пише. Просить одуматися, розповідає, як важко Вані.

«Мама я до нього більше не повернуся. Він зрадив мене і неодноразово».

Відправляю і ніби для себе ставлю остаточну крапку. Видихаю. Стало легше, ніби важкий тягар скинула з плечей. І немає жалю, нічого до нього немає. Мов невідома сила стерла все, що нас з ним пов'язувало. Хоч це і не зовсім так, є Ганна, і я впевнена, що Ваня ще з'явиться в нашому житті. Але для себе я прийняла остаточне рішення.

А мій телефон вибухає повідомленнями та дзвінками від матері. Вона, то обзиває мене останніми словами, то пише про кохання і просить дати шанс моєму шлюбу, або хоча б приїхати додому.

Наступного дня пише Ваня. Текст його повідомлень сповнений таких ніжних слів, яких я від нього не чула за все наше спільне життя. Чи здригнулося щось у мене в грудях? Ні краплі.

Я поринаю в інше життя. Непомітно та дуже швидко. Все складається гармонійно та просто. Стас спочатку був пригнічений і запропонував прогулятись, показати мені місто. Ми йдемо вулицями, балакаємо, і мені так добре, як ніколи не було раніше. Просто гуляти, і хоч ненадовго відключити думки, забути про тривоги. Потім ми забираємо дітей та продовжуємо прогулянку вже з ними. Веселимося, дуріємо, і похмурий день здається, неймовірно сонячним та теплим.

Так минає чотири дні. Вони пролітають непомітно, як і все хороше у нашому житті. Вранці Стас йде на роботу, ввечері приїжджає до саду, і щоразу знаходить чим нас здивувати, прогулянки на конях, шашлики на природі, парки, кафе. Діти згладжують кути, змушують повірити в диво.

Я ніколи в житті так багато не сміялася. Занадто багато цих «ніколи» поряд із ним. І мене все частіше охоплює почуття, що ми справжня сім'я, щаслива та безтурботна.

А ночами… приходять вони… туманні та вимотуючі спогади. Образи, люди, події, минуле у моїй голові перетворюється на таку кашу, що я вже при всьому бажанні не можу відрізнити, що і коли було. Я згадую події, а обличчя залишаються за чорною завісою. Доходжу до того, що гублюся, не розумію, хто я. Наче ось тільки зараз і почала жити, а до того було існування невідомої мені жінки.

Ще мене мучить той дзвінок. Кілька разів хотіла розповісти Стасові... але так і не наважилася. Все не могла підгадати момент, а насправді боялася. Він теж мовчав, хоч по його зведених на переніссі бровах, я розуміла, що й Стаса щось турбує. Але ми ніби відтягували момент… намагалися грати в сім'ю, якої немає. Стас шукає в мені втрачене щастя з іншою, а я зализую рани минулого.

За цей час він не намагався затягти мене в ліжко. Але крадькома час від часу, торкався, обіймав, і як хлопчик цілував, підловивши в коридорах будинку. Ми помолодшали, скинувши з плеч роки болю та страждань.

- Пішли фільм подивимося, - пропонує Стас, коли ми поклали дітей спати.

Я засинаю у нього на плечі, навіть не пам'ятаю, про що був фільм, просто насолоджуюся його теплом, відчуттям безпеки, його близькістю. Ліворуч потріскує камін, на величезній плазмі з'ясовують стосунки герої фільму, а я вдихаю його запах і боюся поворухнутися, щоб не злякати момент.

Прокидаюся я у своєму ліжку. Одна. Стає дуже холодно, і щось чорне мерзенною змією пробирається в душу. Намагаюся відігнати погане передчуття. Але воно подібне до зарази, розповзається ще сильніше.

Дзвінок телефону. Незнайомий номер. Знову відповідаю, перш ніж встигаю подумати. Зла доля за мене приймає злощасний виклик.

Комп'ютерний голос:

- Час цокає. Прийми правильне рішення. Потім буде пізно.

Виклик обривається.

Відкидаю телефон убік, наче він обпалює пальці. Швидко одягаюсь і виходжу з кімнати. Стас повіз дітей до саду. Мені треба прогулятися, не можу сидіти у чотирьох стінах, тільки не зараз. Треба все обміркувати та прийняти вірне рішення. Я дуже хочу вірити, що це просто чийсь страшний розіграш, того ж Вані, наприклад. Але чому так моторошно на душі? Чому я місця собі не знаходжу? Чи просто себе накручую?

Виходжу з дому і в дверях налітаю на Святославу.

- А Стаса немає вдома... - бурмочу розгублено.

- А я знаю, я до тебе, - підморгує з жахливою усмішкою.