Розділ 38

Який шанс, що це безглуздий жарт? Стільки пропущених вони явно знали, куди дзвонили. Перша думка – Костянтин. Він якимось чином впізнав мене, зачаїв образу за щось у минулому і тепер хоче, щоб я поїхала. Але цілком можливо – це тільки моя фантазія.

Я не пам'ятаю свого життя у столиці. Не розумію, що могла накоїти. Зрозумило одне, хтось не хоче, щоб я була поруч зі Стасом. Можливо, його сестра, яка ревниво ставиться до появи жінки поряд з братом, адже з Вікторією вони були подругами. Але наскільки реальними є ці загрози?

Сон як рукою зняло. Ходжу в зад вперед по кімнаті, прокручую думки в голові, не знаю, як мені вчинити. Розповісти Стасу, або втекти. Але як далеко я втечу, не маючи в кишені ні копійки? Знаючи, упертий характер звіра він мене притягне назад. Також Ганночка… я не можу тягнути її невідомо де. Повернутися до Вані – виключено. Потім колись я з ним поговорю… розставлю крапки. Але зараз я не хочу його ні бачити, ні чути. Без сумніву, якщо він захоче, я дозволю йому бачитися з дитиною. Несправедливо позбавляти дитину батька через наші розбіжності. Але між нами крапка. Окрім образи та болю від зради я більше нічого до нього не відчуваю. А ось думка негайно втекти від Стаса, встромляється гострими голками в серце. Хоча… можливо, для нас це був би ідеальний вихід. Адже майбутнього немає.

Я заплуталась. Заблукала в минулому, в чиїхось незрозумілих таємницях. Може, розповісти Стасові про дзвінок? Він проб'є своїми каналами і раптом вдасться щось з'ясувати. Але чому мені так страшно, щоб він копався у цьому всьому? Чим ближче він до минулого, тим сильніше бажання зв'язати його по руках і ногах, аби більше не рив.

Ніч проходить у роздумах. Я не лягала спати. І відповіді на свої запитання не знайшла. Вирішила діяти за обставинами. Наді мною з донечкою висить небезпека, не можна ігнорувати цей дзвінок, навіть якщо це порожні погрози. Або їхати, або розповісти Стасу та попросити допомоги. Третього не дано.

Вмившись, спускаюся вниз. Йду на звук дитячих голосів.

- Мама прокинулася!

- Оленооо!

Діти з радісним криком біжать до мене. Обіймаю їх, притискаю до себе та відчуваю, як тіло сповнюється щастям.

- Хороші мої!

- Доброго ранку! – у дверному отворі з'являється Стас. У джинсах, біла футболка з написами та колами під очима. У нього, що теж була безсонна ніч? З чого б це? Втім, і в нього вистачає своїх демонів.

- Доброго…

- Погано спала? – дивиться, пронизуючи мене наскрізь.

- Не твоя справа…

- Зараз у сад поїдемо, подивишся як там і що. Дюшці дуже подобається, там найкращі вихователі, – каже бадьоро, навіть якось по-сімейному.

І це лякає. Він починає гру у сім'ю, якої немає. Приймає мене за іншу, намагається замінити. А я… бачу в ньому привабливого та дбайливого чоловіка, нехай часом і не зовсім адекватного. Дочка прив'язується до нього. Нам загрожують. Ситуація стає критичною.

Але я не знаходжу, що відповісти. Не хочу сперечатися при дітях. П’ю каву і їду з ними до саду. Мені треба трохи провітрити голову, а потім у спокійній обстановці поговорити з ним. Хоч я так і не вирішила, чи розповідати всю правду. Діятиму, як підкаже момент.

Сад мені дуже подобоється. Я такі установи лише у закордонних фільмах бачила. Атмосфера, ставлення до дітей, обстановка, освітня програма, ігри, що розвивають. Як для матері – це мрія, щоб дитина в такий садок ходила.

Ганночка так взагалі пищить від захоплення. Андрійко поважно веде її знайомитися з дітками. А моя радість змінюється переживанням, дитина звикне до розкішних умов, а потім? Я не переживу розчарування дочки.

Ми домовилися, що Ганна залишиться у садку на кілька годин. І якщо щось піде не так, то ми одразу її заберемо. Плюс є можливість спостерігати за нею по камерах, так я завжди знаю, чим зайнята дитина в конкретний момент.

У машині панує гнітюча тиша. Відчувається напруга.

- Навіщо все це, Стасе? Сад ... у нього віддають, коли планують залишитися на довгий час, - ступаю на слизьку стежку болючої теми.

- Правильно. І ми вчора про це говорили, — зосереджено дивиться на дорогу. Зовні холодний та відсторонений.

- Якщо це можна назвати розмовою… Але я думаю, настав час нам усе обговорити. Поки діти у саду, давай спокійно все з'ясуємо.

- Окей, зараз приїдемо додому і поговоримо, - киває.

Я намагаюся підібрати слова, продумую розмову, але з ним завжди все йде непередбачено.

Машина під'їжджає до будинку. Стас різко гальмує, вдаряє по керму, вимовляє кілька міцних слів.

– Що за… – вискакує з автомобіля.

Біля паркану лежить чоловік, у роздертому одязі, брудний. Схожий на жебрака. Виходжу за Стасом.

- Бодя! Ти знову за старе! - гарчить, як поранений звір.

- Стасяне… друже… я не міг там… – ледве ворушить язиком.

Цей голос… Підходжу ще ближче. Каштанове засалене волосся, густі брови, ці очі… я його бачила раніше… Занадто м'ясисті й великі губи, широкий кривуватий ніс… Він у нього був переламаний і зрісся неправильно. Звідки я знаю ці подробиці? Але я знаю їх. А ще у нього криво зрощений мізинець на лівій руці. А це я звідки знаю?

- Якого ти втік? Адже робив успіхи! Два місяці тримався! - Стас бере його за грудки і струшує.

- Допоможи… мені більше нікуди йти…