Розділ 35

– Тебе там пам'ятають. Записів про працевлаштування немає. Це означає, що ти працювала нелегально, якщо взагалі, це була ти, - каже спокійно, а очі продовжують тримати мене в полоні.

- Не я? А хто? - у роті пересихає. Голова розколюється, наче кожен спогад – це маленький вибух у мозку. Болючий і вимотуючий. - Ти ж сказав, що все з'ясував?

- Поки що я тільки роблю перші кроки. Занадто у твоїй біографії багато чорних плям. Так, у кафе пам'ятають Олену, яка працювала шість місяців, потім звільнилася.

- І що тут такого дивного?

Нам приносять замовлення. Весь стіл у неймовірних стравах, запах приголомшливий. Тільки шматок у горло не полізе. Поки офіціантка бігає сюди-туди, ми мовчимо, а в повітрі палають іскри нашої напруги. Вони відчуваються фізично, поколюють шкіру, не дають зробити вдих.

- У мене немає гарантій, немає документальних підтверджень, що то була ти. У принципі, немає жодних слідів твого перебування в столиці. У твоєму містечку є, але все уривками. Немовби ти з'являлася і потім зникала. Але я докопаюся до правди. Знайду всіх робітниць того закладу. Вони повинні пам'ятати подробиці, - бере в руку квітку з вази і з перебільшеною увагою розглядає її. Віни на шиї здуваються від напруги, він усередині згорає, демони рвуть його душу на шматки.

І мені лячно. Тому що я відчуваю, хай віддалено, але якимось чином я пов'язана з його сім'єю.

- Навіщо тобі це все, Стасе? Невже продовжуєш чіплятися за свої хворобливі фантазії?

- А тобі не здається, що занадто багато секретів, на перший погляд, простого та посереднього життя? – стискає мою руку. Обплутує теплом і своєю звіриною суттю. Мурашки біжать по шкірі, один дотик, і удари струму трясуть мене. Хочеться, щоб ніколи не відпускав руку, і відразу відпустив… негайно.

- Залиш це все, Стасе. Ти мучиш себе, - мої щоки пече, я й не помітила, що плачу. - Ти копирсаєшся у моєму минулому, перевернув моє життя. Для чого? Адже це глухий кут! Як ти не розумієш!

- Глухий кут? – у карих очах спалахує полум'я. - Що хочеш назад до свого чоловіка повернутися? Ще не все він промотав? - погляд темніє, там на дні розверзається безодня. Сильніше стискає мою руку.

- Не лізь у мої стосунки з Ванею! - висмикую руку. - Я сама з ним розберуся! Без твоєї допомоги!

- Він тобі дзвонить, смсочки написує, як йому тяжко без тебе. Благає повернутися, - випльовує кожне слово з дикою люттю.

- Ти перевіряв мій мобільний? Хто ти такий?! - тепер уже я починаю закипати.

- Ні, не перевіряв, - каже з кривою, холодною усмішкою. - Просто припустив, а ти щойно все підтвердила. Вже будуєш плани, як втекти до нього? Втішати свого Ванюшу! – кожне слово б'є батогом, жорстко, болісно.

- Не твоя справа! - стискаю вилку в руці.

- Кохаєш його? – очі звужуються, він схожий на розлюченого хижака.

- Ще раз повторюю, не твоя справа!

- Будеш мені знову сопливі нісенітниці на вуха вішати, про його допомогу, про продаж квартири?

- Навіщо? Ти все сам сказав.

- Ооо ... ні ... Олено, - робить паузу. Звір готується завдати удару, смакує момент, - Далеко не все. Він не продавав квартири, на момент аварії, вона вже давно була закладена. Я маю виписки з банку. Він програв її у казино. Тут у мене теж є свідок, господар казино, якому твій найдорожчий чоловік заборгував по самі вуха, - каже повільно, єхидно, з насолодою затягує колючий дріт на моєму горлі.

Перше бажання вигукнути: «Брешеш! Не вірю!» Але... я чомусь йому вірю. Підсвідомо розумію – не бреше. Він копає, посилено і невтомно. Від цього не легше… Знову брехня, знову моє минуле змінює контури. Тож я взагалі не можу зрозуміти, що було насправді, а що вигадки.

З ким я жила? Кого вважала рідною людиною? Пекельний біль пронизує тіло. Осліплює. Дивлюся на Стаса, а перед очима Костянтин. Незрозумілі образи, кадри минулого, нічого не розібрати, все миготить як у прискореній зйомці. Голову здавлює нелюдський біль.

- Браво... вкотре показав мені моє нікчемне життя, - нічого не бачу перед собою, чорна пелена застилає очі, щоки обпалюють отруйні сльози. - Можеш пишатися собою! Герой! Тільки чому цей герой не вберіг дружину? А тепер із захопленням лізе в чуже життя?

Свідомо б'ю по хворому, з усієї сили наступаю підбором на хвору мозоль.

Не чекаю, що відповість. Не можу на нього дивитись. Вибігаю із ресторану. На вулиці почалася злива, а я біжу, не розбираючи дороги. Десь віддалено усвідомлюю, що безглуздо, неправильно, що від себе та проблем не втекти. Але емоцій занадто багато… вони женуть мене якнайдалі від звіра… від спогадів...

- Олено, стій! – долинає за спиною. Від його голосу хочеться тікати ще швидше.

Заливаюся сльозами, промокла до нитки, мене лихоманить, а я продовжую мчати стрімголов. Поки не чіпляюся за щось і не падаю в калюжу.

Сил піднятися нема. Лежу в багнюці і розумію, що така ж їдка, смердюча жижа у мене зараз у душі.

- Добігалася? - наді мною мокре, захекане обличчя Стаса.