Розділ 32

Я йду на звук голосів. Переконую себе, що мені треба впевнитись, чи все добре з донечкою. Але в цьому якраз я певна. На диво моїй дитині тут затишно та комфортно. Мене спалює якась дика, незрозуміла потреба побачити ще раз малюка.

Кімнату Андрійка знаходжу легко, просто йду на звук дитячих голосів. Зазираю до кімнати, вони грають із нянею. Хлопчик раптом піднімає голову і посміхається мені, а в мене в грудях, наче персональне сонце засвітило.

Ганночка захоплено перебирає іграшки. Навіть не очікувала, що її машинки зацікавлять. Але мушу визнати, дочка все більше розкривається, ця наша подорож йде їй на користь. Давно не бачила її настільки радісною. Все ж таки задушлива атмосфера боргів, безгрошів'я і мої постійні переживання, так чи інакше, позначалися на дитині.

А тут вона дуже швидко і якось гармонійно влилася в атмосферу цього будинку. Що ж принаймні за дочку зараз я спокійна. Безумство Стаса не зашкодить моїй дитині.

Повертаюся до своєї кімнати. З речей у мене лише сумка з документами, мобільний та мінімальний набір косметики. Навіть ключі від квартири залишилися на полиці у передпокої.

Моя кімната у коричневих спокійних тонах. Велике ліжко, новомодні меблі. Відкриваю шафу-купе, а там… все забите вбраннями на будь-який смак… У ванній на полицях все необхідне, навіть набагато більше ніж треба, величезна кількість косметики, ще й такої дорогої. Особливо переважає один бренд… і я чомусь впевнена, що він мені ідеально підходить. Але раніше я ніколи нічим подібним не користувалася. Тут один тюбик коштує як дві мої зарплати.

Гра уяви, не більше. Не думаю, що навіть працюючи в столиці, я могла собі щось подібне дозволити. Але руки так і тягнуться до тюбиків, жіноча душа тріумфує.

У кімнаті вібрує телефон у сумочці. Здригаюсь. Зовсім нерви здають, будь-який звук, а в мене вже страх по венах розповзається.

На екрані повідомлення від Вані:

«Ластівко, прошу, дай мені шанс все пояснити! Адже в нас родина! Ганна моя дочка! Не забирай її в мене! Мені так погано без вас!».

Якщо скажу, що нічого не здригнулося… Збрешу. Занадто багато мене пов'язує з цією людиною. Неможливо отак за добу перекреслити все. Так, він вчинив бридко, брехав мені стільки часу. Але ж були у нас чудові моменти. Наше зближення у горах, весілля, народження доньки. Тоді Ваня виклав рожевими трояндами: «Люблю вас» на асфальті. Хіба таке забудеш? Він був зі мною у горі. Був добрим батьком. Але в тому й плачевно все, що «Було». А зараз – це інша людина. Незнайомий мені мужчина. Можливо, я змінилася. Я вже сама не знаю, ким була, хто я зараз. Занадто все заплуталося.

Ганночка жодного разу про тата не згадала. Її повністю захопило інше життя. Не наше. Чуже. Ми тут гості... а може навіть в полоні...

Стас мучить і себе, і в мене ятрить рани. Я починаю згадувати, і щось усередині відчайдушно чинить цьому опір. Наче вчиняю злочин. Дивне відчуття не минає, воно посилюється, і тривога у мені, якої немає логічного пояснення, лише розростається.

Лунає дзвінок телефону. На цей раз мама. Ігнорую дзвінок. Боюся. Я не готова до розмови із нею. Ваня вже все їй розповів, це сто відсотків.

Але й просто промовчати не можу. Пишу повідомлення: «Мамо, я зараз зайнята. Потім тебе наберу. У нас все добре. Не хвилюйся!".

Відповідь надходить негайно.

«Добре? Ти не в собі, Олено! Негайно повертайся, тобі треба до лікаря! Далі буде лише гірше!».

І знову дзвінок. Вона дзвонить безперервно.

А я малодушно ігнорую телефон. Вимикаю вібрацію. І йду приймати ванну. Намагаюся ні про що не думати, розслабитися і хоч ненадовго відпустити ситуацію.

Після лазневих процедур… не втрималася та скористалася спокусливими баночками. Не віриться, що це Стас купив мені. Але якщо ця вся краса в моїй кімнаті... то висновок напрошується сам собою.

Все ж, хоч би як я відхрещувалась від розкоші, не кричала, що мені нічого не треба. Брехня. Потрібно. І ось такі королівські умови, після підрахунку кожної копійки, напівголодного існування, коли переживаєш, що якщо з'їси зайвий шматочок, то донечці і чоловікові менше дістанеться, вони не можуть не подобатися. Вперше за довгий час людиною почуваюся, а не їздовим конем. Але ж і в минулому я була щасливою і без грошей. Все надто неоднозначно.

Мої роздуми перериває покоївка, кличе мене на кухню. Я зупиняю вибір на чорних штанах та білій блузці. Нема чого і для кого наряджатися. Але так хотілося…

На кухні тільки діти, кухар та няня. Стаса немає, і я відчуваю легкий укол розчарування. З чого б це? Але мій смуток відразу випаровується поруч із дітьми. За цей час вони потоваришували, і щебечуть безперервно, смішні, забавні. Та й їжа надзвичайно смачна, а я встигла зголодніти.

Час поряд з дітьми спливає швидко, трохи заспокоююся. Ненадовго відпускаю переживання. Але гнітюча тривожність причаїлася, чекає слушної нагоді, щоби знов нанести удар.

- Станіслав Юрійович просив передати, що по обіді чекає на вас з дітьми у дворі, - повідомляє покоївка. - Просив вас тепліше одягтися.

Що він задумав? Цікаво. Але якщо з дітьми, то не варто переживати. Мабуть...

Няня одягає дітей, я знаходжу у шафі теплу куртку. Турбота. Надто багато її від Стаса.

Коли ми виходимо, очі знаходять його зразу. Він стоїть у легкій спортивній куртці та невідривно дивиться у небо. Завмер як статуя.

Смикає плечима, почувши нас. Обертається. А його очі… мені стає погано, стільки в них тривоги, вселенської туги… аж мороз по хребту пробігає.

Він швидко бере себе до рук, посміхається, погляд світлішає.

- Застрибуйте в машину, - каже бадьорим голосом. А в очах все ще палає біль.

- Що ти задумав? - запитую, коли автомобіль вже виїхав на дорогу.

- У парк поїдемо. Треба ловити останні теплі дні.

- А в парк… - протягаю з полегшенням, шумно видихаю.

Така прогулянка всім нам піде на користь. Я все підсвідомо чекаю від нього каверзи. Коли звір проявить себе. Не вірю я в його безкорисливу доброту. Рано чи пізно Стас пред'явить рахунок.