Розділ 29

- А хто тебе запрошував, Славо? – Стас морщиться, наче від зубного болю.

- А мені треба запрошення, щоб відвідати коханого братика? – парирує дівчина.

Я чую їхню розмову фоном. Мене продовжує бити озноб, ніяк не можу подолати заціпеніння… цей чоловік… я раніше його бачила у кафе…

«- Підкорений, вражений, кинутий до ваших ніг, - він усміхається, його очі дуже дивні, ніби на дні їх плавиться сталь, і вони затягують у цю сріблясту вирву, плутають думки і викликають запаморочення. Я стою і не можу відірвати погляду, це схоже на гіпноз.

Чоловік однозначно гарний, але в ньому читається прихована небезпека.

- Ви вже визначилися, що замовлятимете, - стою перед ним, переступаю з ноги на ногу з блокнотиком у руках.

- Вас... один погляд і я збожеволів, - його очі горять сріблястим вогнем, але чомусь віє холодом.

Він мене зацікавив, розкішний, галантний, таємничий.

- Не варто перебільшувати, - мимоволі почервоніла.

- Я Костянтин, а вас як звати, чарівна квітка? – закушує нижню губу. Вони в нього повні, яскраво-червоні, соковиті. Він нічого такого не зробив, а я почуваюся незручно. Ніколи ще не губилася у присутності чоловіка. Але в ньому є щось невловиме, що вибиває ґрунт з-під ніг.

- Олена... і я на роботі... Прошу, зробіть ваше замовлення, - мені ще не вистачало пліток колег. У нас господиня не любить, коли її персонал заводить шашні із клієнтами. А мені моя робота дорога. Але безперечно, цей чоловік мене зацікавив.

- Неодмінно, все на ваш смак… те, що ви любите, - сидить, відкинувшись на спинку стільця, тримає мене під прицілом своїх очей.

Він дивно на мене впливає, я навіть важко розумію зміст сказаних слів. Його голос дуже спокійний, тихий, чарівний. Він ловелас, бабник, мені треба триматися подалі від таких чоловіків. Адже я розумію, що йому треба. Отримає своє і відразу забуде, як мене звуть.

- Добре, зараз принесу. У нас найкраща випічка в місті, - усміхаюся, хочу якнайшвидше зникнути з його поля зору.

- З ваших рук, Оленко, будь-яка їжа перетвориться на божественний нектар, - моя шкіра горить вогнем. Я фізично відчуваю дотик його погляду. – Прошу вас лише про одне?

- Про що?

- Скажіть, коли ви закінчуєте, я хочу вас вкрасти, хоч би на один вечір».

Далі провал… густий туман закриває завісу спогадів. Але у мене немає сумнівів – це той самий чоловік. Ні, це не могло відбуватися зі мною! Ці спогади... вони як інше життя. Вони зі мною не пов'язані!

- Уяви собі, треба. Мій будинок непрохідний двір. І ти не можеш заявлятись, коли забажаєш і без попередження, - Стас ставить Ганну на підлогу, бере її за руку.

– Це будинок наших батьків!

- Я викупив твою частку!

- Стасе, ти чого гарчиш? Ми прийшли тебе провідати. Ходять чутки ... - я як тоді у спогадах, фізично відчуваю його погляд, тільки тепер, він мене обпалює холодом, залишає порізи. - Що ти вирішив перервати життя самітника. Чи не познайомиш нас зі своєю чарівною супутницею? В тебе немає жодних причин для агресії, ми твоя сім'я і переживаємо. Після всього, що сталося, - зітхає.

Ганна мовчить, дивиться на парочку, насупивши брівки, і притискається до Стаса, ховається за нього.

- Вона чарівна?! Серйозно?! Вона мізинця Вікторії не варта! - вигукує сестриця, скрививши червоний рот.

- Олено, познайомся, це моя сестра Святослава та її чоловік Костянтин, мій бізнес-партнер. А це Олена, моя гостя і її дочка Ганна, - Стас неохоче знайомить нас.

Костянтин… отже, я не помилилась. Я згадала ім'я. Сподіваюся, що цей чоловік мене не впізнав. Не розумію. Я була з ним знайома, і в мене залишилися позитивні спогади. Чому зараз я готова провалитися крізь землю, тільки би більше ніколи на мене не дивився. Чи він уже тоді був у стосунках, і я… по молодості докотилася до зв'язку з одруженим? Чи не знала про його дружину? Невже в мене щось із ним було? Намагаюся згадати, але у пам'яті чорний провал.

Можливо, тоді це була лише швидкоплинна зустріч? По обличчі цього Костянтина не розібрати, впізнав чи ні. Краще б ні, зараз я вперше рада, що моє обличчя змінилося.

- Доброго дня, - видавлюю з себе. У роті пересохло, язик ледве ворушиться.

- Баба з багажем, не вже когось кращого не міг знайти, братику, - пирхає дівчина.

Якщо придивитися, вони дійсно схожі, риси обличчя, один типаж. Тільки дівчина швидше відштовхує, а в Стаса інша аура, тепліша. Брат і сестра, а немов два різні полюси.

- Прикуси язика, Слава. Твоєї думки ніхто не питає. Якщо оглядини закінчені, то ми втомилися з дороги, ви знаєте де вихід, - Стас бере мене за руку і веде до сходів.

- Сама гостинність. А як там тато казав: «Бережіть один одного, рідніше у вас нікого немає», - цокає язиком.

І це цокання, воно грає на нервах, хочеться виштовхати її в заший і зачинити двері. Після недовго спілкування відчуваю себе брудною.

- Батько помилявся.

- Даремно ти так, Стасе. Ми завжди поряд. І мені треба з тобою переговорити, виникли проблеми з проектом щодо кільцевої, - чоловік звертається не до мене. Але голос Костянтина все одно діє на мене, обплутує павутинням страху. Відчуваю себе мухою, загнаною в пастку до павука, паралізованою його отрутою, коли кожен мій крок ще сильніше натягує пута, перекриваючи доступ до кисню.

- Пізніше обговоримо. Введи її, - Стас прискорює крок і буквально тягне мене за собою.

- Нам тут не раді, - схлипує Ганночка.