Розділ 27

Ця сцена у дворі зачепила материнське серце. Моя стіна з люті та ненависті дає тріщину. Тільки невідомість лякає не менше. Моторошно розуміти, що зараз від тебе нічого не залежить. По суті, я у полоні. А залежати від забаганки не зовсім здорової людини я хочу найменше. Та й Ваня… мені з ним треба розібратися, поговорити. Занадто багато пережито разом і я не можу все вмить перекреслити. Залишити позаду своє життя, ніби його й не було. А майбутнє воно під непроглядною пеленою туману.

- Мамо! Подивися як гарно! – донечка прилипла до вікна і дивиться на похмурий краєвид, оповитого пітьмою лісу.

Там нічого не видно, крім незрозумілих силуетів дерев та чорних хмар. Але захопленню дитини немає меж.

- Що тобі найбільше подобається? – сідаю трохи ближче.

- Все! Ми їдемо! Так швидко! Ми летимо! - верещить і підстрибує.

А мені стає соромно. Адже така дрібниця – поїздка машиною. А ми з чоловіком навіть цього не змогли дати нашій дівчинці. У нас немає автомобіля. Був колись… І я після аварії, хай і не відчуваю страху, не пам'ятаю, як усе трапилося, і не хочу згадувати. Це краще забути. Але захоплення від поїздок на машині, я не поділяю. Ганночка давно заглядається на автомобілі, вона із заздрістю дивилася на дівчаток у садочку, яких забирали на машинах. А у нас все поруч у місті, ми можемо і пішки пройтися. А до мами можна автобусом поїхати чи поїздом. І навіть ці поїздки завжди викликали у дочки бурю емоцій. Їй байдуже, куди їхати, головне – сам процес. А ми з Ванею не змогли дати їй навіть таких малих радостей, як поїздки на автомобілі, відпочинок на морі.

Ганна росла в коханні, але все ж таки багато чого була позбавлена. А зараз її личко сяє... завдяки сторонній людині. Це боляче. Напевно… навіть болючіше, ніж зрада Вані. Дочка для мене є сенсом мого існування. Я досі не можу пробачити, що більше ніж на рік випала з її життя. І ось тепер ми в руках звіра, і я не можу забезпечити їй безпечне майбутнє.

Не можу заспокоїтись, верчуся на сидінні. Хочу розпитати психа але починати розмову при дитині також не варіант. Ганна й не думає спати. Вона вбирає нові емоції.

- На ніч зупинимося у придорожньому мотелі. Нехай Ганна виспиться, – заявляє Стас.

- Я не хочу спати! - мотає головою маля.

- Ти ж не знаєш, у яке місце я вас привезу, а там таке… ммм… Я б на твоєму місці добре подумав…

– Яке? - Очі донечки відразу спалахують.

І Стас починає описувати мотель, наче це якийсь палац із казки. Вони балакають так невимушено, ніби давно знайомі. І я ще не чула, щоб дочка так багато говорила. Ваня ... він більше включав Ганні мультики, міг прочитати казку, але щоб ось так розмовляти ... У грудях боляче коле.

Стас подумав про мою дитину. Не став гнати вночі машину. Зупиняється на ночівлю через неї. Турбота? Якою буде ціна цієї турботи? Вони весело сміються, а мені страшно. Нині він завойовує довіру доньки. А що потім? Боюся як би не приніс нам сліз та нове горе. Не вірю я психу. Занадто гладко стеле. Гниль є. Має бути. Нічого в цьому житті не робиться просто так.

Якщо подивитися правді у вічі – Стас привабливий, непристойно багатий чоловік. Практично будь-яка жінка буде рада його увазі. А він вчепився в нас. Я жінка з важким тягарем минулого, заміжня, у мене дочка, ми з різних всесвітів. І нехай я нагадую йому дружину – це не пояснює його поведінку.

Згадую нашу першу зустріч, він неадекватний, агресивний, немає до нього довіри. Хоча багато вчинків звіра справді мене здивували. Я отримала від Стаса турботи за ці кілька днів, більше, ніж від чоловіка за рік. І все-таки мені треба вирватися з його лап при першій зручній нагоді. Якщо він хоче зліпити з мене свою покійну дружину, він жорстоко помиляється. І коли зрозуміє це, боляче буде всім.

Стас припарковує машину біля мотелю, який справді трохи схожий на маленький замок. Затишний та явно недешевий. Ганночка біжить попереду. Кружить у світлі ліхтарів. Моя дівчинка щаслива.

- Стасе, скажи мені, - хапаюсь за нагоду, щоб спитати про наболіле, - Що ти задумав? Я не можу так у невідомості…

- А чого ти боїшся, Олено? - дивиться на мене, піднявши верх брову, - Гірше, ніж там, - киває у бік дороги, - Вже точно не буде.

- Не впевнена. Ваня…

- Не псуй мені вечір цим ім'ям, - різко мене перебиває, не хоче слухати. Йде до стійки адміністратора.

Він зняв для нас два номери. Замовив вечерю. Попрощався з Ганною. Пішов до себе.

У мене промайнула ідея взяти дитину на руки і втекти, коли вона засне. Але дивлячись на щасливе обличчя дочки, я не ризикнула. Вночі з дитиною на трасі – це явно небезпечно. А наражати на ризик свою дитину я точно не маю наміру.

Ми повечеряли. Я покупала донечку. Уклала спати. Лягла сама і до ранку дивилася в стелю, голова розривалася від невеселих думок.

Після сніданку до нас приходить Стас, з мокрим волоссям і дивним блиском в очах. Дивиться на мене, в котре вивчає. У мене мурашки по тілу бігають як скажені, від його погляду, дихати важко. Мені не подобається, як він на мене діє. Видихаю лише тоді, коли він переключає свою увагу на дитину. Ганна виспалась, дуже активна, з порога засипає його запитаннями.

Ми продовжуємо нашу дорогу у невідомість. Донька не відлипає від вікна. І я дивлюся, як змінюються пейзажі, так само швидко, як і змінилося моє життя.

- Ти була колись у столиці? - питає, не відриваючись від дороги.

- Ні, - відповідаю не без зловтіхи.

Цим ще раз наголошую, що я не його дружина. Чим швидше міф у голові психа розвіється, тим швидше він нас відпустить.

– А ти зробив тест? - задаю зустрічне питання.

– Зробив.

- Я мала рацію, так?

У результаті я навіть не сумніваюся.

- Подивимося... - знизує плечима.

Не інакше звірюга задумав якусь гидотну. Інакше би так загадково не відмовчувався.

Більше ми не спілкуємося між собою, тільки з Ганочкою. А ось коли в’їжджаємо в місто, тут вже я розкриваю рот від подиву. Не знаю, звідки, але це місто мені знайоме. Я впізнаю вулиці, вгадую, що буде за поворотом, і при цьому абсолютно не пам'ятаю себе тут. Начебто кадри чужого кіно, яке я з боку бачила тисячу разів.