Розділ 26

Стас несе мене до під'їзду Інги. Навіть не питає, де живе дівчинка. Вже не дивуюсь. Я надто спустошена для будь-яких емоцій. Моє життя круто змінюється, і я не можу зрозуміти, в який божевільний вир мене затягує. Це якийсь жахливий сон. І я ніяк не можу прокинутися.

- Ти її налякаєш. Ганночка боїться незнайомців, - концентруюсь на дочці. Материнський інстинкт допомагає не розклеїтися остаточно.

- Забирай дівчинку, - ставить мене на ноги перед сусідськими дверима. Сам залишається стояти ближче до сходів.

Донька добра та товариська дівчинка, але тільки з тими, кого знає. Незнайомців вона не любить, боїться, що її вкрадуть. Цей страх засів у ній так глибоко, що ніяк не вдається подолати його. А тут я не знаю, як їй сказати, що незнайомий дядько везе нас у невідомому напрямку. Що ми їдемо від тата. Куди? На скільки часу? Я не маю жодного поняття.

Ще я шалено злюся на Стаса! Він втягує у свої ігри мою дочку! Дитина тут ні до чого, вона не повинна страждати через його хворобливі забаганки!

Про нещодавні події намагаюся не думати. Інакше зовсім втрачу орієнтири. Зараз мене хвилює лише одне, як пояснити дитині ситуацію, яку я сама не розумію? Що звір задумав?

- Відпусти нас, будь ласка, - нерішуче переступаю з ноги на ногу під сусідськими дверима.

- Ви їдете зі мною, Олено, - як вирок, який оскарженню не підлягає.

Тремтячою рукою натискаю кнопку дзвінка, здригаюся від трелі. Нерви зовсім розхитані.

- Добрий вечір! Ви за Ганною, - сусідка розпливається в посмішці і починає невтомно щебетати.

Я розгублено киваю і нічого не чую. У мене в голові як заїжджена платівка лише одне питання: «Що далі?».

Донька вибігає до мене і відразу розкриває ручки для обіймів. Сідаю навпочіпки, притискаю свій скарб. Розгублено дякую сусідці за допомогу, прощаюся.

 А вона не поспішає зачинити двері, все Стаса розглядає з неприхованою цікавістю. Підхоплюю доню на руки, втомлено посміхаюся і біжу вниз. Хочу швидше сховатись від її погляду.

Я знаю, ким мене вважатимуть у містечку через день, коли з'ясується, що я поїхала з дочкою у невідомому напрямку. Сумнівів немає, моє ім'я втоплять у бруді.

Вже на вулиці ставлю Анютку на землю. За спиною у неї маленький рюкзачок з лялькою, і все… І маю сумочку з документами, яку завбачливо захопив звір.

- Привіт, заєць, - за спиною лунає голос Стаса.

Донька обертається. Довго дивиться на чоловіка, вивчає, схиляє голову то на один, то на інший бік. Стас... він дивним чином міняється, як тоді, коли спілкувався зі своїм сином. Зникає хижий погляд, з’являється відкрита посмішка, очі святяться м'яким світлом, нагадують прозорий бурштин у променях сонця.

- Привіт, - відповідає малеча і ... робить крок до нього назустріч. - А ти хто?

- Друг твоєї мами. Стас, - підморгує. - Я запрошую вас у подорож…. на тій машині, - вказує пальцем у бік дорогого автомобіля.

- Серйозно?! – очі округляються. Донька підстрибує на місці і плескає в долоні.

- А як же, - сідає навпочіпки, - Любиш кататися?

- Дуже! Ми з мамою один раз каталися. А я так ще хотіла, - на подив ніякого бар'єру в їхньому спілкуванні не спостерігаю.

Ганночка симпатизує Стасу. Розумію це по її сяючому обличчі. Якщо їй людина не подобається, то жодні подарунки, вмовляння та обіцянки не змусять її змінити гнів на милість. А тут, можна сказати, вони порозумілися з першого погляду. Не пригадую, коли таке було. Донька зазвичай довго звикає до людей. Навіть у садочку пройшло досить багато часу, поки вона обзавелася подружками. І вихователі з нею не одразу спільну мову знайшли. Але тепер ніяких проблем немає, найслухняніша в групі. І нам усе це покинути? І вирушити бозна-де із незнайомою людиною?

- Зараз покатаємось, у велике місто поїдемо, а там стільки всього цікавого, - його усмішка стає ще ширшою, очі горять. Я не впізнаю хижака. Він дедалі більше змінюється поруч із дитиною. Обличчя розгладжується, пом'якшуються риси, мимоволі любуюся. У голосі стільки теплоти, що хочеться закутатись у неї, як у пухнасте покривало.

- Мама! - треба бачити Ганночку, я не пам'ятаю її настільки щасливою. Навіть коли ляльок відкривала, і сотої частки не було тих емоцій, що зараз сяють на личку.

- Поїдемо, маленька, - я готова сказати і зробити будь-що, тільки б її обличчя завжди світилося сонячним, яскравим світлом.

- Погнали, - Стас підхоплює Ганну на руки, вона заливається дзвінким сміхом. І ні краплі невдоволення чи опору.

- Це ж ти мені подарував ляльок? - запитує, заглядаючи в очі Стасу.

Здригаюсь від такої прозорливості. Дочка ніби помічає те, чого я поки що зрозуміти не можу.

- Так, ляльки! Нам треба повернутися до квартири та забрати їх! І речі для поїздки, - хапаюся за питання доньки, як за соломинку. Я не можу їхати так… все залишити…

Чи підсвідомо я хочу зробити крок назад? Моторошно… страшно… я не знаю, що чекати від звіра.

- А ми нових купимо ще кращих! Чого час гаяти, - відповідає Стас, садить дитину на заднє сидіння.

- Він правий, мамо!

Це змова! Ось так за кілька хвилин знайомства встигли здружитися. Вони не залишають мені жодного шансу на капітуляцію.

Сідаю поруч із дочкою на заднє сидіння. Машина виїжджає з нашого подвір'я. А я розумію, що всупереч усім жахливим подіям сьогоднішнього вечора посміхаюся.