Розділ 25

- І ти думаєш, я реально ось так все кину та поїду з тобою? – мене трясе, і я гадки не маю, як взяти себе в руки.

Відчуваю себе безвольною іграшкою. Звір бавиться, ламає моє життя, а я нічого не можу з цим зробити. Ще й Ваня похитнув мій світ. Я була впевнена, що можу йому довіряти...

- Так, - без жодних вагань.

І в цьому «так» сталева впевненість. Стас навіть думки не допускає про відмову. Розпитувати його про божевільні плани немає сенсу. Нічого не скаже. Він тягне мене в прірву. Моторошно розуміти, що через хворі примхи хижака, через недалекоглядність свого чоловіка, я затиснута в сталеві лещата.

Здавалося б, вільна жінка, а насправді вже ні.

- Вибачте, Стасе, - чоловік піднімається з підлоги. Видно як нервує, наскільки важко йому дається кожне слово. - Але ви не можете забрати мою дружину.

А в очах бачу панічний страх. Так, коли правда відкрилася, він боявся, але зараз у його очах зовсім інший жах. Не можу зрозуміти, але шкірою відчуваю панічне тремтіння Вані. Так боїться за сім'ю?

- Невже? – псих криво посміхається.

– Ми будемо вдячні вам за будь-яку допомогу. Але Олена та Ганночка – моя родина. І якщо ви дасте нам можливість, згодом ми все погасимо. У мене запущено кілька проектів та…

- Зав'язуй локшину вішати. Олено, у тебе ще вуха не зав'яли це день у день слухати? – у погляді гнів поєднується з глузуванням.

І я розумію, яким наше життя виглядає збоку. Адже справа далеко не в бідності, а в згубній залежності мого чоловіка. Якби він працював, плюс моя зарплата, ми цілком пристойно жили б. І змогли б давно розрахуватися з боргами. Але ці «якщо» вони ні про що. Є тут і зараз, звір кредитор, який вважає, що може розпоряджатися нашими життями.

- Це ти зав'язуй, Стасе. Я готова обговорити план погашення кредиту. Але я нікуди з тобою не поїду. Ти не маєш права висувати подібні умови, - намагаюся говорити спокійно, агресія зараз зіграє проти мене.

- Ваньок, а ти що скажеш? За скільки готовий продати свою дружину? - звір сидить, широко розставивши ноги, він король положення, насолоджується моментом.

Він втоптує в бруд мого чоловіка і отримує від цього пекельне задоволення.

- Що за дурниці! Я нікого не продаю! – обурений вигук Вані нагадує мені вереск порося.

Нічого не можу вдіяти, хоч би як старалася, а огида піднімається в мені. Я ніколи більше не зможу сприймати чоловіка як раніше. Це крах ... надій, віри, всього. Моє сімейне життя руйнується цієї миті, і я ніяк не можу цьому перешкодити. Ваня… що ж ти накоїв?

- Серйозно? – дістає з кишені товсту пачку банкнот і кидає на стіл. - А якщо так?

- Скільки тут? - чоловік невідривно дивиться на пачку банкнот, гіпнотизує її, таке відчуття, що в очах у нього блимає калькулятор.

- Рахуй, - звірюга знизує плечима.

Наївна частина мене, та, що досі вірить у свого чоловіка, сподівається, що він зневажливо кине гроші в обличчя нахабному психу. А насправді, Ваня хапає пачку, слинить два пальці і починає швидко перераховувати купюри.

- Тут мало! – вигукує, дивлячись затьмареними очима на Стаса.

- Ще хочеш?

- У двічі, ні, втричі більше! - притискає гроші до грудей. Я не впізнаю цієї людини. Не вірю, що стільки років прожила з ним пліч-о-пліч. - Оленка, це ж чудовий шанс, так, кохана! - на мене навіть не дивиться, погляд тільки на банкноти.

- Чи правильно я розумію, втричі більше і ти продаси свою дружину? - веселий голос Стаса ріже ножем по нервах.

Як я його ненавиджу за ці приниження!

- Хм ... - Ваня мнеться, - Можливо… дорожче ... Плюс повне погашення боргів.

Я не вірю! В мене галюцинації! Біль від зради, вон отруйний, гримучий, до кісток пронизує, отруює свідомість.

Нічого не можу сказати. Слова з себе видавити не виходить. Рідний чоловік… той, хто тримав мене за руку в лікарні, ні на крок не відходив, зараз так просто відмовляється від мене.

- Пішли, Олено, - псих піднімається і прямує до дверей.

- Стоп! Що я верзу! - Ваня швидко-швидко мотає головою, його лихоманить, сорочка під піджаком наскрізь змокла від поту. - Я не відпущу її! Я не маю права! Ні! Олена залишиться тут! – кричить як у маренні. І при цьому затискає гроші тремтячими руками. Падає переді мною на коліна, - Олен… пробач… біс поплутав. Ти не можеш! Ми викрутимося, залишайся зі мною! - в очах читається панічний жах та розгубленість.

Його штормить, кидає із сторони в сторону. Не розумію таких різких перепадів настрою. Наче він реально психічно хворий. Або ми всі тут з’їхали с глузду і кожен вариться у власному казані божевілля.

- Не має значення, Ваньок, що ти тявкаєш. Все що можна у своєму житті ти вже спустив в унітаз, - Стас різко притягує мене до себе, відкидає спітнілу руку чоловіка, у другій Ваня продовжує стискати пачку грошей.

- Оленко, Ластівко моя, я просто подумав, що так ми швидше впораємося з боргами. Не слухай його, ти з ним не поїдеш! – продовжує істерично волати.

Я відштовхую Стаса та вибігаю з квартири. Більше не можу цього ні бачити, ні чути. Погано розумію, що зі мною коїться.

Притуляюсь до стіни і починаю повільно сповзати. Ноги не тримають, голова нічого не розуміє.

- Треба Ганну забрати, - звір виходить слідом, підхоплює мене на руки і несе вниз по сходах.

- Там речі… - з моїх губ виривається жалюгідний белькіт.

– Там нічого твого немає.