Розділ 20

Коли гості пішли, Ваня ще довго не міг заспокоїтися. Свариться, сипле образами, ледве стоїть на ногах, а все не вгамується.

- Дружина – це підтримка. А ти тільки береш та вимагаєш. Де б ти зараз була без мене? Землю гризла? – цідить зі злістю, надкушуючи бутерброд із лососем. – Такий шанс випав, провести час у компанії друзів. Могла з нами посидіти, Антоха зіграв би на гітарі, душевно тааак... Я хотів віддячити їм, обговорити бізнес. А ти влаштувала концерт! Ляльок їй бачите шкода стало! От скажи, навіщо Ганці їх стільки? Солити буде? Одна лялька з головую хватить. Навіщо її балувати? Тим більше, коли нам бабки потрібні, - слова ллються безперервним потоком, язик заплітається, очі закочуються, а чоловік усе більше заводиться.

- Вань, йди спати. Завтра поговоримо, - у такому стані з чоловіком не треба вступати в розмову. Мене ще мама навчала. Ось проспиться і наступного дня буде толк.

Але його слова як скалки в серце впиваються. Ранять. Вибудовують між нами стіну відчуження. Чи у всьому провиною Андрієвський? Ось навіть зараз у таку мить про нього думаю. Паршиво на душі, з якого боку не глянь – морок.

- Я все продумав, про майбутнє наше дбаю. Проекти пробиваю, з людьми раджусь, почастувати друзів хотів, показати сімейну гостинність, а в результаті зганьбила мене, коза невдячна.

- Зараз працюю тільки я, - не витримую. Важко чути такі образи.

- Та ти що! - свистить. – Ага, ага… була б у нас трикімнатна хата, всім би місця вистачило. І не треба було б гостям на головах сидіти один у одного. Так що якщо порахувати... хто і що зробив... Ох, Оленко, ні краплі совісті та сорому, розбалував я тебе.

Знає, куди бити. А те, що це рідна людина… від цього ще болючіше. Але ж він зараз у неадекватному стані. Завтра все буде інакше. Тільки гіркий попіл його слів осідає в душі.

- Я й далі балувати хочу. Куртку нову тобі вибрати, Ганну одягнути. І все в нас буде. Зараз вкладуся у проект, і ми такі гроші піднімемо, що навіть зможемо з цієї халупи переїхати. Але хіба ти цінуєш? Такий вечір зіпсувати... - бере тарілку із салатом та запихає кілька ложок до рота. Майонез підборіддям тече, він цього не помічає. – А мені теж відпочинок потрібен. Халява перепала, то треба вміти розслабитися. Занудна і жадібна ти Оленка. Про мене ні краплі не думаєш!

Далі слухати не стала. Забрала доню з кухні, поклала в ліжечко. Почекала доки засне. Благо перед дитиною Ваня не став продовжувати свої образи. Сидів і поглинав їжу на самоті. А я вже рада, що перестав виливати на мене потоки жовчі та брудні лайки.

- Ти це… прибери тут! – гикає.

Нічого не відповідаю. Йду спати на кухню. Вперше за наше сімейне життя. Що в нього вселилося? Адже до нас заходили його друзі і раніше. Я проводила час на кухні. Але все було тихо, нам завжди вдавалося порозумітися. Чи щось у мені змінилося? І я на нього дивлюсь трохи іншим поглядом?

Ваня швидко заснув і захропів. А я так і не заплющила очей. Лила сльози у подушку. Намагалася переконати себе, що завтра все зміниться. Сварки бувають у кожній родині. Але образливі слова Вані так і звучать у голові на повторі, ніби заїло платівку, і ніяк її не вимкнути.

Ще й обличчя Стаса стоїть перед очима, звірюга наче насміхається з мене. Як у такому стані заснути? Вони як змовилися добити мене остаточно.

Вранці, коли з донечкою йшли з квартири, Ваня ще спав. Очі опухли настільки, що повіки повністю не розмикаються, все розпливається, і печуть нестерпно. А мені цілий день стояти за прилавком.

Відвела Ганночку до садка і на роботу. Приготувалася вже нові ящики тягати. Адже Стас все скупив, отже, мені новий товар розкладати. Помилилася... Вантажники снують туди сюди.

- Доброго ранку, Олено, - шеф явно в хорошому настрої.

- Доброго… У нас поповнення штату?

- Як сказати, - мнеться. – Тут цей твій меценат… Загалом… найняв хлопців, оплатив їхню роботу і сказав, що мій бізнес прикриє, якщо ти хоча б один ящик піднімеш.

- Серйозно? – від здивування не можу зрозуміти своїх відчуттів.

- Так. Дав вказівки тобі не казати. Але як тут про таке промовчиш. Чим ти його зачепила, га, Олено? – і допитливо так дивиться на мене.

- Нічим.

Заходжу за прилавок. Не маю бажання вести дискусію. Тим більше, я чудово розумію, до чого Андрій Валентинович хилить. А переконувати… чим більше заперечуєш, тим сильніше люди віритимуть у нісенітниці.

Стас... чого він добивається? В принципі, мені би злитися, а не виходить. Давно я не відчувала турботи і, як це не дивно, отримала її від чужого мужика. А від рідного чоловіка – помиї. Боляче. Сльози знову навертаються на очі. Треба щось міняти у наших стосунках із Ванею. Рятувати сім'ю поки не пізно.

А вчинок Стаса, хоч би чим він керувався… дякую йому. Нехай він цим породив нові чутки. Але всупереч усьому мені приємно. Безглуздно заперечувати цей факт.

Коли на ринку стає трохи спокійніше. Вантажники закінчили роботу, перший наплив покупців спав. Я присідаю та набираю маму.

- Оленко, люба, як я рада тебе чути, - лунає у слухавці її веселий голос. - Я Ванечці дзвонила, не хотіла відволікати тебе. Як ви там? Я тут…

- Мам, у мене до тебе буде дивне питання, - випалюю, перериваючи її промову.

- Звичайно, котенятко, яке?

- Ти знаєш Станіслава Андрієвського? - Що мене смикнуло запитати в неї? Відповіді немає.

Але ж мати може знати те, що я забула. Безглуздо. І все ж. Щось усередині, якесь невідоме передчуття, чи гра моєї уяви, підштовхують до цього питання.

– Хто? - випалює голосно, так що у вухах дзвенить.

– Андрієвський Станіслав Юрійович, – серце прискорює ритм, – Я так розумію, знаєш? – стискаю телефон до болю у пальцях.

- Хм... знаю, - кашляє. - Олігарх столичний ... по телевізору бачила. А тобі навіщо?