Розділ 14

Від тіла залишилося… нічого… насправді… не залишилося. Він не міг повірити, що ці останки – його Торі. Не вкладалося у голові, це було вище його сприйняття. Добу він провів на місці аварії. І ні його люди, ні лікарі, ні поліція не могли відтягнути Стаса.

Це не кохання… це щось більше непідконтрольне. Коли ти зростаєшся, живеш і дихаєш однією жінкою. А коли її втрачаєш, залишається лише нелюдській біль, що роздирає тіло, що роз'їдає грудну клітку.

Тиждень він корчився в агонії, його ламало, і ні на мить не знаходив собі спокою. Він тихо божеволів. Дуже тихо… тому що на цьому світі залишився якір – їхній синочок, який тримав його своїми крихітними рученятами міцно і не дозволяв упасти на дно божевілля.

Стас намагався проводити з сином якнайбільше часу. Лише завдяки Дюші вижив. Дивився в його личко і знав, що вистоїть, витримає будь-які удари, аби син був щасливий. Зараз він має любити його за двох, стати опорою та підтримкою.

Справи відійшли на третій, або навіть десятий план. Був син, він ріс, і у його усмішці Стас бачив Торі. Плід їхнього кохання, безцінний скарб.

І якщо згодом зовні він зміг налагодити видимість життя. То всередині панувало пекло. Стас не спав, не відчував смаку їжі, харчувався просто, щоб були сили. А ще він так і не повірив. Можливо, якби побачив тіло… то розум якось прийняв би втрату. Але ті останки... вони не були схожі на людину. Він розумів, що це з розряду фантастики, що мучить сам себе, коли в черговий раз гнався по вулиці за жінкою з криками «Торі!», а потім корчився від нового нападу болю, що спалює, коли незнайомка оберталася… і він бачив чуже, незнайоме обличчя.

Вона мерехтіла йому щодня, на вулиці, у торгових центрах, на роботі та вдома. А варто було тільки заплющити очі, Стас бачив той день, і себе на колінах в уламках колишнього щастя.

Друзі казали, що він уже й на людину перестав бути схожим. У всіх бувають втрати, але щоб тихо перетворюватися на зомбі… Треба знайти іншу… зняти напругу. Тільки Стас не хотів нікого, не міг. Неначе вся жіноча стать перестала разом для нього існувати.

Він ходив до психологів. Змінив їх із десяток. Ні, не просив позбавити його любові. Він хотів лише дихати без болю, що роз'їдає. Дивитися на світ і не бачити щомиті її обличчя. Нічого не допомагало… Тільки син був його сонцем, орієнтиром у безпросвітній темряві. З Дюшкою він відчував смак життя, дурів, сміявся, просочувався світлом. Але рани на серці не заживали, вони продовжували кровоточити. Він чекав… незважаючи ні на що чекав.

Він не ходив на цвинтар. Не міг. Так і не повірив. Коли прийшов до тями, став перебирати її речі. Заривався носом до болю рідний запах ванілі, вив добу безперервно.

Під купою речей Торі у шафі знайшов квитки. На Вікторію та сина. Виліт був призначений за тиждень після аварії. Це насторожило. Вони завжди відпочивали разом. І якби дружина кудись збиралася, чому його не повідомила?

Дав завдання людям копнути глибше. Знайшли людину, яка на своє ім'я забронювала віллу в Італії для неї. Невже вона хотіла втекти від нього? Чому? Що вона приховувала? Знайшли і її лівий рахунок із круглою сумою.

У дружини не було родичів. Подруги були допитані безліч разів. Але нічого нового, ні краплі інформації, яка могла б пролити світло на те, що відбувалося.

Це породжувало сотні запитань, на які він не міг знайти відповіді. І тоді його впевненість, що дружина жива міцніла. Він не міг пояснити собі логічно цієї впевненості. Грішив на розум, що похитнувся.

Він навіть зробив експертизу ДНК тих останків. Неофіційно. Негласно. Результат підтвердили – у могилі Вікторія. А він все одно не вірив, всупереч незаперечним доказам та доводам здорового глузду.

Тоді вперше разом з божевільним невгасаючим коханням зародилися і перші паростки ненависті. Якщо вона вижила і залишила їх із сином... Він змусить її заплатити... І тут же біг у їхню кімнату, діставав її шовковий халат і жадібно вдихав запах ванілі.

Вікторія не пішла, вона продовжувала жити у ньому, дні, місяці, роки. Її таємниці мучили Стаса. І він продовжував її шукати, бачити в обличчях незнайомих жінок. Він зрісся зі своїм болем, прийняв його, навчився жити, працювати, і дякував долі, що має сина.

А тепер ще у Стаса з'явилася слабка, сліпа, шалена надія. І він так просто не має наміру її відпускати.