Розділ 11

Я біжу до будинку. Здається, що в рідних стінах зможу відгородитися від психа. Забути все як страшний сон. Повернутись до розміреного життя.

Андрієвський... спливає в голові. Знайомо? Не впевнена. Асоціацій немає. Точно не знаю жодних впливових персон із таким прізвищем. Досить про нього! Він уже поїхав, а я досі відчуваю його присутність.

Ще й почуття провини роз'їдає зсередини. Зрадила чоловіка, затискалася із чужим мужиком! Як себе пробачити? Після всього, що він мені зробив, я відплатила чорною невдячністю. Адже навіть поцілунок – це зрада. А ще з огляду на те, що я відповідала на його звірячу ласку. Мені подобалося... Невже це я?

Забігаю до квартири. Притулилася спиною до дверей. Я вдома. Все позаду.

- Олена? Ти? Так рано? - Чоловік виходить до мене у своїх незмінних домашніх шортах, на майці червона пляма, швидше за все, від кетчупу. Знов їв за комп'ютером і забруднився.

- Так… скорочений день був… - брешу. Ненавиджу себе за це. А правду сказати язик не повертається.

- Тю… - свистить, - Отже зарплати за день нам не бачити. Ти ж на відсотку, - насуплює брови. - Олено, ось якого дідька погоджувалася на скорочений день? Ти ж знаєш, нам гроші конче потрібні!

Боляче коле в грудях. Як голки з отрутою під шкіру пробираються.

– У нас були вчора гроші. А ти їх…

- У справу пустив! - перебиває мене. - Але поки вони крутяться, нам ще треба. Ти ж розумієш, що серйозні справи за один день не робляться, - підходить до мене. Голос м'якше стає. - Я знаю, моя хороша, нам зараз складно. Але ж ми команда. Ти принесеш зарплату, а моя робота її примножити.

- Як і минулі рази? - схлипую.

- У будь-якій справі бувають невдачі. Гаразд, день даремно витратила, нічого. Розумію. Перепочинь трохи і за дочкою в сад сходиш. – А завтра із новими силами на роботу.

Цілує мене в губи. А я нічого не відчуваю. Як дерев'яна стала. Від цього на очах сльози. Це неправильно! Менше години тому танула в руках незнайомця, а Ваня… навіть відповісти нормально на поцілунок не можу.

Просто тоді я була зла. Мої емоції зіграли погану роль. А в нас із чоловіком усе спокійно. Наше кохання воно часом витримане. Пристрасті у минулому. Зате є довіра, яку я зрадила. Ось почуття провини і не дає мені прийняти його ласку.

Адже чоловік намагається для нас. Нехай не все в нього виходить. Але він дбайливий і люблячий. Промовляю це подумки, аби ненависний образ психа розтоптати. Занадто сильно він похитнув мій світ, і тепер потрібен час, щоб баланс відновився.

Чоловік допомагає мені зняти куртку. Проходимо до кімнати. Ваня одразу за комп'ютер сідає.

– Там твоя мати дзвонила, – кидає, вже дивлячись у монітор.

- Тобі? Чому мене не набрала?

- Говорить, правду не скажеш, як у нас. Плюс ти на роботі, не хотіла відволікати. Обіцяла гроші підкинути внучці. Я сказав, ти прийдеш, віддзвониш їй, - щось швидко на клавіатурі набирає.

- Їй нелегко. Скільки там вона за своє молоко грошей має. Соромно, Вань, останні копійки її брати.

- Вона ж від душі онучці! Для кого їй ще жити, Олено. У її віці! - хмикає і далі по клавіатурі пальцями барабанить.

- Не говори так! Саме для себе їй час жити. А ми вже у тому віці, коли соромно гроші брати у батьків.

Моя мама живе у селі. Досить далеко від нас. Бачимося ми не так часто, але зідзвонюємося регулярно. Коли я в аварію потрапила, мама квартиру нашу продала. Собі будинок у глухому селі купила, а всі гроші на мене витратила. За це я теж перед нею у вічному, неоплатному боргу.

Пенсія невелика. Мама корів завела, город маленький є, то копієчку і заробляє, ще й нам намагається щось передати. Батька не стало, коли мені п'ять років виповнилося. З того часу моя мама мені життя присвятила. А така гарна жінка була, стільки залицяльників навколо неї крутилося. Нікому шансу не дала, вірність батькові й досі зберігає.

Ваню вона дуже любить, часто спочатку йому дзвонить, а мені вже згодом. Вона чоловіка з пелюшок знає, завжди каже, що він як син для неї.

- Для своїх батьків ми завжди діти, - відривається від монітора, дивиться на мене задерикувато так, посміхається.

Адже ми любимо людину не за її заслуги, не за тугий гаманець, а приймаємо з усіма недоліками. А скільки ми разом пройшли, що пережили, не маю я права нарікати. Чудовий у мене чоловік.

- Слухай, Оленка! Я тут з тобою хотів переговорити. Пропозиція є слушна! – натхненно вигукує.

– Яка?

- Тут за квартал у під'їзд прибиральниця потрібна. Час сама вибираєш. Можна вночі чи рано-вранці. І лише тричі на тиждень. Гроші хоч і невеликі, але й робота халявна, - на обличчі стільки радості, ніби він мільйон виграв.

А я не маю слів. Ось зовсім.

Дзвінок у двері лунає. У мене серце підскакує в грудях.

- Я відчиню, - чоловік підіймається з крісла.

На ватних ногах плетусь слідом.