Розділ 6

- Не може бути! - шеф витріщився на екран свого мобільного. - Це ви? – переводить здивований погляд на психа. – Я дивлюсь… від кого переказ… не одразу зрозумів… Не може бути?

- Може, - кидає йому, і на мене дивиться. Як хижак причаївся, чекаючи моменту, коли накинеться на свою здобич.

- Серйозно ви? – не вгамовується Андрій Валентинович обходить звіра, в обличчя йому заглядає.

- Я, - байдужа відповідь.

- Як опинилися у наших краях? - начальник дуже хоче завести розмову. Підмазатися. Ніколи не бачила його таким сяючим. У мене відчуття, що скажи псих йому на коліна впасти і гавкати, шеф ні секунди не замислюючись, виконає наказ.

- Справи, - робить крок до мене. Я роблю крок назад. - Пішли, - простягає руку.

– Раз на сьогодні роботи немає, я додому, – кажу, одягаючи куртку. - Дякую за покупку, приємного апетиту, - кидаю холодно і, схопивши сумочку, намагаюся прослизнути повз нього.

Ага, наївна розмріялася. Псих мене швидко під лікоть хапає.

- Зі мною підеш, - він упевнений, що так і буде. Навіть іншої думки не припускає.

- Іди, Оленко. А я тут за всім простежу, - на обличчі шефа мила, лагідна посмішка.

Та хто такий цей мужик, що Андрій Валентинович перетворився на маленьку шавку, готову своєму господареві тапочки в зубах нести. Мені яка справа? Нехай відчепиться від мене і все. Вже достатньо проблем створив. По ринку зараз слух піде. А містечко маленьке. До Вані дійде, і що скажу? Навіщо йому зайві нерви? І на мене всі косо дивитимуться. Цей поїде, а нам тут жити. Така лють мене охопила.

- Відвали ... ть! – кричу, сповнена люті. - Мені начхати хто ви там! Нікуди з вами не піду!

- Оленко, ти що! – вигукує шеф. Блідніє весь. - Ви пробачте її... вона перевтомилася, складні дні видалися, дуже багато роботи.

Ох, тепер шеф ще мені виправдання шукає. Припливли. Це сюр якийсь, що нічого спільного з реальністю не має.

Псих більше не промовляє ані слова. Просто за талію мене підхоплює, несе. Я вже рота відкриваю, хочу нецензурними словами обкласти його, сказати все, що про нього думаю. Але помічаю, що ми під прицілом людських очей. Усі з ким працюю пліч-о-пліч, дивляться на виставу. Все ще гірше, ніж думала. Німію, крик розпачу в горлі застрягає. Дозволяю себе забрати. Аби швидше втекти від цікавих очей.

Садить мене в свою білу дорогу машину. Дбайливо ременем безпеки пристібає, сам за кермо сідає. А я переварюю події і ніяк не прийти в себе. Шоковий стан. Ось так один безглуздий епізод може позбавити спокою, поламати спокійне життя.

- Ви... ви уявляєте, що наробили? - шукаю в сумці серветки, щоб очі протерти, з них зрадливо сльози ллються. – Навіщо ви на мою голову впали?

- Оплачуваний вихідний тобі організував, - він веде машину і раз у раз на мене коситься. Погляд чорніє, у очах дивний блиск з'являється.

– А мені не треба! А ні одне все ж таки треба, щоб ви зникли, і я забула вас як страшний сон! Ви зганьбили мене, тепер судачити люди будуть!

- Тебе так хвилює про що баби балакатимуть? - усміхається, хижо так.

- Ви поїдете, а мені жити з цими людьми! - я все ще кричу. Не можу вгамувати тремтіння в тілі, вибух скаженого адреналіну ніяк не відпускає.

- Це ще під питанням, - каже дуже тихо. Чи то собі, чи все ж таки мені.

- Лікуватися не пробували? Вам ніхто не казав, що з головою... проблеми?

- Пробував, - серйозно так відповідає, і по шкірі неприємний холодок пробігає. Немов за цією короткою відповіддю пекельний біль схований.

- Зупиніть машину. Я вийду, - кажу трохи м'якше, спокійніше.

Мені страшно, що він наступного моменту викине. Чоловік явно без гальм у голові.

- Ні.

- І все просто "ні"?! - знову закипаю. Ну як так можна, одним словом у мені все всередині перевернути? З ним, як на вулкані, ніколи не знаєш, коли рване.

- Так.

На дорогу дивився. На мене більше уваги не звертає.

- Куди ви мене везете? – а мене розпирає, не можу мовчати.

- Куртку тобі треба купити. Замерзла вся поки на роботу дійшла, - сіпаюся, як від удару. Слідкував за мною. Меценат недороблений.

- Ще раз повторюю, не треба мені від вас нічого! І турбота ваша гниллю пахне, - хоч про куртку приголомшив… знову. Вже думала, звикла до його витівок, а ні, він усе одно грунт з-під ніг вибиває.

- Якщо твій чоловік спокійно дивиться, що дружина другий рік і взимку і восени в тонкій куртці ходить, то нічого з тобою не станеться, зазнаєш моїх гнилих турбот. Зате в теплі будеш, – посміхається. Повертає на центральну вулицю.

Дивлюся на його руки великі, нігті акуратні, рівні. Машину впевнено веде, тримає кермо по особливому, грубо і водночас ніби пестить. Мотаю головою, проганяю непотрібні думки. А поряд з ним вже сама божеволіти починаю.

Сенс його фраз доходить не зразу. Я досі у шоковому стані. Емоції так швидко змінюють одна одну, що не встигаю розібратися. Він копався в моєму житті настільки, що знає, у чому я два роки тому ходила. І це лише за ніч! Моторошно стає. І в голові ні однієї здорової думки, як від нього позбутися. Може, дізнатися, чого причепився? Адже, якщо все про мене пробив, то вже зрозумів, що я не та.

- Не в речах річ. А у стосунках. А я щаслива! - випалюю із запалом. – Так, ми не маємо грошей. Але це нічого не значить.

Зупиняє машину. Дивиться на мене довгим пронизливим поглядом, ніби в душу пробирається і там без сорому господарює. Виходить із автівки, двері з мого боку відчиняє. Допомагає мені вийти. Під лікоть бере і веде до нашого торгівельного центру. Дорого там усе. Я туди і не заходжу ніколи, щоб душу не цькувати красою.

- Втікатимеш, робитимеш дурниці, знайду і тоді розмовлятимемо інакше, - каже буденним голосом. Але я загрозу фізично відчуваю.

- А зараз типу ви сама люб'язність? - фиркаю

- Саме так, Олено, - і знову моє ім'я як лайка звучить.