Розділ 2

На якусь частку секунди моє серце зупинилося, наче стиснулося від горя. Я уявила, як маленький хлопчик чекає на свою маму, а вона все не приходить. Цієї миті я повністю влізла в чужу шкіру. На очах виступили сльози. Стало боляче і страшно.

Хижак заповнив собою весь простір, відгородив від світу і змусив, нехай на коротку мить повірити у свої небилиці. Мотнула головою. Прогнала марення.

- Мені дуже шкода, що малюк залишився без матері, - зітхаю. - Тільки зрозумійте, я стороння людина. Я мене своє життя, сім'я.

Він насупився. Вперше в очах бачу іскру сумніву. Тільки я встигла подумати, що він зрозумів свою помилку, як псих зриває мою сумку з плеча. І без зазріння совісті починає копатися в ній. Від такого нахабства я здивовано кілька разів відкриваю та закриваю рот. Шок.

- Ви... як ви можете чіпати мої речі! Віддайте, - намагаюся забрати у нього сумку. Але де мені впоратися з розлюченим звіром. - Це особисте!

– Де паспорт? – цікавився діловим тоном.

- Вдома… - дивлюся, як перекочуються м'язи на руках, як здулися вени, і мене огортає страх змішаний із якимось знайомим, але давно забутим почуттям.

«А ці руки вміють пестити, так що іскри з очей летять».

Проноситься в голові божевільна думка. Я з ним на себе несхожа, він однією своєю присутністю вивертає мій світ навиворіт.

- Прізвище? - дивиться на мене спідлоба, в очах палає безодня.

- А не зобов'язана перед вами звітувати! Що ви за допит тут влаштували! – а в самої ноги ватяні.

Він продовжує ритися у мене у сумці. Перебирає все, як звір винюхує, у гаманець заліз. Дивиться на суму там, скептично брову вгору піднімає.

- Не примушуй мене повторювати двічі, - гарчить.

– Дементович, – може, так він заспокоїться і дасть мені пройти. – Вибачте, але ця вистава вже затяглася. Віддайте мені сумку, я в сад до дочки спізнююся!

- Повне ім'я? - допит триває.

- Олена.

- По батькові?

- Віталіївна… і відчепіться ви від мене! - Я вже сама на межі істерики. Вже жалкую, що сказала прізвище. Він же псих. Але його аура, вона пригнічує, ніби я вже сама собі не належу, опинилася у його владі.

Дістає з кишені мобільний телефон. Дорогий, таких, напевно, ще й у вільному продажу немає. Мимоволі кидаю погляд на його зап'ястя, там красується годинник, а коштує він... квартиру можна купити.

 Що цей чоловік зі своїми мільйонами забув у нашій глушині? І зовсім неймовірне питання: чого він причепився до мене? Ми з абсолютно різних світів. Він купається у розкоші, я ледве зводжу кінці з кінцями. Ми ніколи і ніде не могли перетнутися. Але зараз він упіймав мене в капкан і не відпускає.

- Сизий, пробий мені Дементович Олена Віталіївна, - каже наказним тоном. – Все, повністю, чим дихає, де вчилася. Життя від і до, з пелюшок, - і на мене невідривно дивиться, реакцію зчитує.

А яка у мене реакція може бути? Я знову не можу оговтатись від чергового шоку.

- Хто… хто дав вам право? Це моє життя! Думаєте, раз є гроші, то нас вас управи не знайдеться! Завжди вона є і на кожного! - Правда, я сумніваюся, що в нашому містечку його хоч хтось зможе зупинити.

Він ховає телефон у кишеню. Повертає мені сумку.

- А інтонації не змінилися, Торі, - хижа усмішка грає на губах.

- Які інтонації?

- Голос. Ти так само грала словами, перекочуючи їх у роті як цукерку, - а ось цю фразу він сказав млосно, наблизившись до мене впритул, обдаючи гарячим подихом. Агресивний магнетизм набув ноток сексуальності.

Заперечувати безглуздо – він шикарний чоловік. Але й такий самий ненормальний. У роті миттєво пересихає. Мені треба прийти в себе, скинути його морок.

- Тобто голос все ж таки не вашої дружини? Відрізняється? - хапаюся за крихітку здорового глузду, що промайнула в його словах.

- Голос, зовнішність ... волосся, - намотує на палець пасмо мого волосся. - Тільки, - різко бере мене за підборіддя і змушує подивитися в очі, - Тільки ти не врахувала, я впізнаю тебе завжди, по запаху в непроглядній темряві знайду, в будь-якому куточку земної кулі, - каже, немов обплутує оксамитом. А пальці обпалюють, відчуття, що спалює живцем.

Відштовхую його. З усієї сили.

- Якщо слідувати вашій логіці, то ваша дружина, так хотіла від вас втекти, що перекроїла себе повністю, сховалася без грошей у маленькому містечку. Навіть сина залишила, аби ви ніколи її не знайшли? - якщо пекло існує, то зараз його ворота розкрилися в його очах.

- Моя дружина заплатить за все, - кожне слово – вир диких ємоцій. І тепер мене в холод кидає. Він не шукає її, щоб у сім'ю повернути. Він відплати хоче. І не заздрю ​​я тій бідній жінці, якщо вона жива і потрапить до нього в лапи.

- Успіхів у пошуках, - кидаю холодно.

- До зустрічі... Олена... – вимовляє моє ім'я з презирством. Ніби я маю згоріти від сорому, тільки за те, що мене так батьки назвали.

Дивиться на розкидані на тротуарі продукти. Дістає з кишені гроші і одним спритним рухом засовує мені їх у виріз блузки.

- Це за завдані збитки, - застрибує в машину.

- Жодних нових зустрічей! – кричу. Хочу наздогнати і в обличчя йому гроші кинути. Але щось зупиняє.

Псих їде, а я продовжую стояти і дивитися вслід білому автомобілю, що віддаляється. А раптом зовсім не марення? Лунає у думках. Але я тут же безжально знищую дурні фантазії.