2

- Ти вважаєш, що кинула малій якусь нікчемну розмальовку, а нам з батьком картину з карлючками й це дає тобі право раніше піти з сімейного свята? - Як же я надіялася швидко випурхнути з цієї раніше рідної, а тепер такої чужої квартири до того моменту, поки мама вийде у вітальню, але де там... Доля повернулася до мене безталанним боком...

- Я ж казала ще як тільки прийшла, що Стася мене запросила трішки відсвяткувати закінчення сесії, що не так? - Ледве стримуюся від того, щоб не нагрубити матері у відповідь, бо навіть попри те, що я витратила майже останні кошти на невеличкі подаруночки для рідних, але все одно я в чомусь винна. Іринці подарувала розмальовку й великий набір фломастерів до неї, плюс книгу 3-d, де вона може читати про різних тваринок корисну інформацію й споглядати їх у цікавих вимірах. А батькам картину з доволі таки симпатичним пейзажем, яку я б і собі з задоволенням взяла у квартиру, але вирішила порадувати маму й тата. Називається порадувала... Батько мимобіжно окинув ту картину й не промовив ні слова, а мати... Ну ви все чуєте й самі... Подяка так і пре...

- Тобто якась Стася дорожче для тебе батьків та маленької сестрички? В якої до речі сьогодні свято! - Ну чому так? Ну за що? Адже я справді хотіла добре провести час з ними... Намагалася...

- Ні, але вона...

- Мало того, що вибрала якусь не зрозумілу подругу перед рідними, так ще й не змогла нічого путнього купити для своєї сестрички, - їй наплювати на те, що я хочу сказати. Їй наплювати на мої почуття. Їй по факту наплювати на мене, як на особистість, людину, кінець кінцем дочку...

- Я вважаю, що ці подарунки будуть корисні для Іринки, вони цікаві та розвивальні. А щодо путнього... Я ще не мала зарплатні на роботи, тож... що є те є, - ледве стримую сльози, які вже починають пекти в очних яблуках і скоро вивільняться на волю. Я ж старалася, хотіла вгодити малій щодо подарунків, і судячи з задоволеної реакції Іри, то їй все сподобалося, ось тільки це не критерій в цій квартирі... Тут все вирішує мати, яка поставила жирнючий хрест на моїх стараннях. Розтоптала підошвою своєї зашкарублості мої сподівання вгодити та зробити приємно.

- Нічого було з'їжджати на ту квартиру й корчити з себе дорослу, тим паче ти такою не являєшся, - черговий докір на мою адресу, який летить прямісінько в серце та ранить його так сильно, що воно починає кровоточити.

- Ти ж сама казала, що я сиджу на вашій з батьком шиї, що я тягар для вас. Хіба ні? - Не стримуюся, сльози починають струмувати по щоках, бо згадую той момент, коли мати мені сказала ці слова. Що тоді, що зараз емоції незмінні - розпач, страждання, душевний біль... Я не вірила, що мати може таке сказати, але вона тоді раз і назавжди зняла мої рожеві окуляри щодо того, що батьки ніколи не можуть зробити боляче. Боляче власній, рідній дочці...

- Ну так, казала, а що я не мала слушність стосовно цього? Так би могла хоч трішки нам з батьком допомагати виховувати сестричку, а не витрачати кошти на ту блошину халупу, - в'їдливо промовляє мати, а я більше не витримую, розвертаюся та вилітаю з цієї квартири, як в одне місце вжалена. 

Нічого не бачу перед очима, сльози застилають очі, біжу навмання по сходах і ризикую будь-якої миті розбити плюс до всього собі ще й голову, але наразі так наплювати на фізичний біль. Гірше все одно вже не буде. Ніщо не зможе перекрити той моральний біль, який наразі так гнітить мене, що нічого взагалі не хочеться. Ні гуляти, ні дихати, ні взагалі жити...

Всі мої старання, всі спроби почати доросле, самостійне життя завжди завершувалися такою "мотиваційною" підтримкою від матері. Змогла сама орендувати житло для себе? Та що ж там такого важкого, якась блошина халупа, кожен здатний на таке, ти думаєш особлива чи що? Навіщо витрачати кошти на житло, якщо можна жити з батьками та сестрою? Щоб вони просто забирали мої кошти, а ще й плюс до всього мене обгиджували при цьому? Супер перспектива, краще не придумаєш...

Схоже я завжди для них буду на другому місці після сестри, якщо взагалі буду існувати, адже якщо так і надалі піде, то мені буде краще про них забути й ніколи не згадувати й почати жити для себе. Хоча... А що мені заважає почати жити для себе вже з сьогоднішнього дня? Чого очікувати та задля чого відтягувати цей момент? 

Я не маю на увазі дорогі подарунки, бо банально у мене не буде на них коштів, але що мені заважає добряче сьогодні відпочити? Адже я виконала чималий шмат роботи, по факту завершила коледж з червоним дипломом, хіба це не привід порадувати себе? Коли я останній раз відривалася по повній програмі? Певно роки два тому, якщо не більше... Я молода дівчина, а так запрягла себе у візок, котрий тягну і тягну, тягну і тягну... Так можна й копита відкинути... Тож взявши себе більш-менш в руки, я направилася до Стасі з однією метою - відірватися на повну котушку й спробувати перекрити цей душевний біль...

***

- Ві, ну де ти їздиш? Що це за підстави такі? Вже майже десята вечора, а ми домовлялися на дев'яту! - Обурено вимовляє Стася, як тільки я вилізла з машини таксі.

- А що це за нічний клуб такий, що про нього ніхто не знає? - У відповідь кидаю так само звинувачення подрузі, бо ми з водієм певно хвилин сорок шукали цей заклад. Спочатку мені потрібно було трішки часу на те, щоб прийти до тями після "милої" бесіди з матір'ю, а коли я налаштувалася відірватися по повній програмі та провести цей вечір незабутньо, то постала нова проблема - знайти цей Брайтон. Я ніколи раніше не чула про такий клуб, хоч і не любителька нічників, але назви багатьох тримала в голові, але про цей вперше чую. Тож я поклалася на таксиста, котрий мав знати місто краще від мене(на те він і таксист), але як виявилося мужик теж не в зуб ногою, тож тільки навігатор допоміг в цій скрутній ситуації. Манівцями, через якісь вулички та провулочки, але все ж ми опинилися там, де й потрібно було. Я з зіпсованими нервами, а таксист так само й плюс зі спаленим бензином, вартість на який очевидно не буде навіть перекрито за допомогою мого замовлення.