Пролог

Як же це мені вже набридло!!! Вже не вперше батько просить мене про послугу, хоча прекрасно усвідомлює, що в мене й самого роботи вище даху, не дарма я від нього відділився в плані бізнесу та почав будувати свою власну справу. Але ж ми, чорт забирай, родина, а рідні типу мають допомагати одне одному. Саме через те, що хочу мати адекватні, нормальні родинні відносини, як то заведено в інших сімей, пруся в його контору, щоб замінити дурепу, яка мала провести співбесіду, а вона вирішила звільнитися, бо знайшла собі багато татка. То нічого, ця квочка відпрацює свої два тижні, як то і заведено по контракту, і навіть той пердун її не допоможе, але от співбесіду не реально було перенести. Ну чи просто батько вирішив надавити на те, що ми типу заново налагоджуємо родинні зв'язки й надавив на жалість щодо того, щоб я закрив питання по його співробітнику. В той час, як я маю вже летіти на зустріч з потенційним партнером. Твою ж мати!

- Проходимо в кабінет! Негайно! - Пролітаю повз диванчик, на якому сидить потенційний кандидат в цю фірму й навіть не повертаю голову в той бік. А навіщо? Чисто для ока поставлю пару питань цій особі, зроблю розумну пику, ніби я обдумую плюси та мінуси даної персони на дану посаду та відправлю на три веселі букви. Гаразд, останній пункт залишу при собі, все ж таки батько слізно попросив провести цю співбесіду, не буду зачіпати старе серце татка й обливати багном його дітище.

Але милим я теж не обіцяв бути, тому не тільки в мене одного буде настрій далі нема куди, а і в цієї людини також. Чому мені одному перебувати в кепському настрої, вірно міркую?

Падаю на крісло та відкриваю теку інформації про людину, яка сідає навпроти й вимовляє "доброго ранку". Ігнорую ці милі свинячі ласки та намагаюся вчитатися в те, що написано в резюме. Ткач Віолетта Анатоліївна. Двадцять чотири роки. Незаміжня.

Ну зрозуміло все, батько попередньо схвалив цю кандидатуру не просто так, а з певними намірами. Намірами, які не пов'язані безпосередньо з виконанням покладених обов'язків. Якщо ця дівчина навіть не бум-бум з приводу справ робочих, то ось щодо зовнішніх запитів татуся... Після того, як він розлучився з моєю матір'ю, то його потягнуло на молодих і красивих, і це була ще одна причина того, чому я не надто добре з ним ладнав. Мати все життя заради нього жила, його оберігала та піклувалася, як про немовля, а він мало того, що цього не оцінив, так ще й сказав рідній, що вона "жере за його кошт та ні чорта не робить, крім того, що юшку варити". Потрібно говорити чому я з ним не спілкувався протягом трьох років? Думаю все і так ясно, і тільки сама мама попросила не ставити на ньому хрест та відновити більш-менш адекватне спілкування. Тільки заради рідної я пішов на це примирення.

Підводжу погляд на це нещастя, яке на певний час стане захопленням батька, і можу зрозуміти його вибір. Дівчина красива, навіть дуже, але не її краса мене так бентежить в цей момент, а те, що я ніби то знаю цю особу... Десь я бачив це обличчя... Доволі таки знайоме...

- Ми з вами знайомі? - Вирішую не ходити навколо, а поставити питання рубом, бо часу в мене обмаль, а цікавість все ж бере своє.

- Ні, ні, звичайно не знайомі..., - якась дивна... Відповідати почала так швидко, але при цьому заїкається, ніби чогось боїться. Та ще й погляд опустила вниз, начебто я якесь страховисько, яке може її зжерти в наступну мить.

- Точно ні? - Тепер у мене майже на сто відсотків впевненість в тому, що ми точно бачилися. Варто згадати тільки де... При яких обставинах...

- Точно, точно, - ніби хоче запевнити мене у своїй відповіді, але це тільки діє навпаки - докидає дровенят у моє вогнище цікавості.

Окей, підемо іншим шляхом. Відкриваю другу сторінку резюме, де є посилання та нікнейм в соціальних мережах цієї дівчини. Так, такий пунктик є в умовах співпраці батька та його підопічних. Жіночої статі... Ще одна причина ставитися до татка так собі, з деякою зверхністю, не знаходите?

А я знаходжу, і не тільки причину порвати родинні тенета з батьком остаточно та назавжди, а і цю дівчину в соцмережі й переглянути її фото... І на багатьох з них я бачу дитину... Хлопчика... Років так двох... Віддалено схожого на...

- Шановна Віоло, питає востаннє - ви точно не згадуєте, коли ми з вами могли бачитися? - Ставлю питання, хоча в цей момент моя пам'ять накидує флешбек за флешбеком і відтворює все те, що сталося трішки більше, ніж три роки тому...

- Я певно піду, не впевнена, що мені підходить дана вакансія, - схоплюється зі стільця дівчина і, не дивлячись на мене, швидко прямує в бік дверей.

- Стояти! - Гаркнув так, що у самого віддалося дзвоном у голові, що вже говорити про Віолетту, яка як статуя завмерла на одному місці, але не ризикує повернутися до мене та поглянути прямісінько в очі, - від кого ця дитина на фото з тобою?

- Явно не від такого мерзотника, як ти! - Якщо до цього дівчина бентежилася від кожного мого слова й червоніла, то наразі відбувається кардинальне перевтілення, і я бачу вже перед собою фурію, яка готова вчепитися у мою горлянку й розірвати на шматки.

Але це все квіточки в порівнянні з тим, що я різко усвідомлюю той факт, що я в одну мить став батьком... Ніби за клацанням пальця у мене виникає сім'я нізвідки... А ця сім'я виникла з такої б здавалося невинної суперечки...