Глава 27. Марина

Ранок видався напрочуд світлим, але це світло тепер здавалося мені несправжнім, наче декорація в театрі. Після нічної розмови в дитячій, після того майже невагомого, обпікаючого дотику його пальців до моєї руки, всередині нарешті вляглося те пекуче почуття непотрібності. Я прокинулася з дивним відчуттям легкості, якого не знала роками. «Потерпи трохи», «Довірся мені» — ці слова крутилися в голові, як заспокійлива мелодія, обіцяючи фінал мого тривалого кошмару. Можливо, я справді занадто швидко звела стіни? Можливо, цей чоловік зі сталевим поглядом справді на моєму боці?

Я спустилася вниз, намагаючись не шуміти босими ногами по прохолодній підлозі, щоб приготувати сніданок. Єва ще сопіла у своєму ліжечку, розкинувши руки, а з кабінету Ярослава доносився низький, вібруючий гул його голосу. Двері були злегка прочинені — лише тонка смужка світла розрізала напівтемряву коридору. Я хотіла просто зазирнути, запитати, чи буде він каву, але мимоволі застигла, почувши своє ім'я.

— Так, вона повірила. Звісно, — голос Ярослава звучав інакше. У ньому не було й слідів тієї хрипкої ніжності, яка вночі змусила моє серце пропускати удари. Тепер це був голос впевненого в собі гравця. Холодний. Розрахунковий. Діловий. — Так, чекатиме. Я ж хіба не вмію приборкати норовливу, чи як? Це було не так вже й складно.

Я застигла, стиснувши ручку кавника так міцно, що пальці миттєво побіліли, а металевий край боляче врізався в шкіру. Повітря в коридорі раптом стало крижаним, колючим, воно застрягло в легенях.

— Авжеж, приїжджай. Я лише радий позбутися зайвого клопоту… Не думай про це, я все влаштую, — продовжував він, і я почула легкий, ледь помітний смішок, від якого по спині поповзли мурахи. — Зустрінемося згодом і обговоримо розмір плати за це. Все має свою ціну, ти ж знаєш. До зустрічі.

Клацання телефону пролунало для мене як постріл у тиші. «Приборкати норовливу». «Розмір плати». Світ, який я лише кілька годин тому почала збирати по шматочках, знову розлетівся вщент, залишаючи по собі лише гострі уламки, що впивалися в душу. Він просто грав роль. Він заспокоїв мене, приспав мою пильність цими фальшивими обіцянками, щоб я не втекла раніше, ніж він отримає свою вигоду.

«Ні, Марино, зупинись», — зашепотів внутрішній голос, чіпляючись за останню надію. — «Може, це про тендер? Може, це про Аллу? Може, він говорив про якусь замовницю?» Я відчайдушно намагалася знайти логічне пояснення, переконати себе, що я просто параноїк, зіпсована минулим жінка. Але фраза про «норовливу» била прямо в ціль. Це було занадто особисто. Занадто точно.

Я встигла відскочити на кухню і вдала, що страшенно зайнята біля плити, коли він вийшов з кабінету. Ярослав виглядав ідеально — свіжа сорочка, зосереджений погляд, жодної ознаки того, що він щойно продав мене телефоном.

— Марино, я мушу їхати, — сказав він, зупинившись у дверях. Навіть не підійшов близько, наче боявся, що я відчую запах його зради. — Виникли термінові справи в місті, треба дещо влаштувати. Будь з Євою, не виходьте за межі подвір'я. Я повернуся пізно.

— Звісно, — відповіла я, не повертаючи голови, зосереджено дивлячись на каву, що закипала. Я боялася, що якщо він побачить мої очі, то впізнає в них ту саму «норовливу», яка вже все знає. — Їдь. Влаштовуй все, що треба.

Щойно звук його потужної машини затих за воротами, на дім навалилася важка, липка тиша. Я механічно прибирала зі столу, серце калатало десь у самому горлі, перекриваючи кисень. Я була в пастці. У розкішній, золотій пастці з високим парканом, ключі від якої він щойно передав комусь іншому.

Минуло близько години. Єва, нічого не підозрюючи, весело гралася на подвір’ї біля великої гойдалки. Я вийшла на веранду, тримаючи чашку холодної кави, і вкотре за ранок перевірила замок на хвіртці. Закрито. Паркан високий. Ми в безпеці... чи ні?

Я глянула в бік саду, туди, де територія маєтку межувала з ділянкою баби Галі. Там не було кам'яної стіни, лише невисокий живопліт, через який Єва і втекла нашої першої зустрічі.

Раптом на тій стороні почувся спокійний шурхіт кроків по траві. Я напружилася. Може, сусідка? Але кроки були важкими, чоловічими.

З-за густих кущів малини, зі сторони сусідського городу, спокійно і впевнено вийшов чоловік. Він не ховався. Він не перелазив через паркан — він просто відгорнув рукою віти і пройшов так, наче щодня ходив тут і точно знав, де можна пролізти.

Стильний темний костюм, ідеально начищене взуття, яке зараз нахабно топтало траву мого прихистку. Холодна, пересмішлива усмішка, від якої в мене колись зупинялося серце, а тепер воно просто впало в безодню.

— Привіт, Марино, — пролунав голос, який я сподівалася ніколи більше не чути в реальному житті. Голос мого нічного жаху. — Ти на мене чекаєш? Гарне місце ти вибрала для переховування, чи не так? Тут так тихо... ніхто не завадить нам поговорити.

Це був Ігор. Він стояв посеред подвір’я, дивлячись на мене як на здобич, яку нарешті загнали в кут.

— Не наближайся! Я зараз покличу охорону! — вигукнула я, підхопивши малу на руки.

— Ти ніколи не вміла блефувати, — він скривився. — Ярик поїхав, мені це відомо. Він тебе продав…

Моє серце затремтіло в грудях. Ні, бути такого не може! Але як ще тлумачити оце все “приборкати норовливу”, “радий позбутися зайвого клопоту”? І я зрозуміла: йому розповіли про все. Про хвіртку, про мій графік, про те, що я зараз одна. Ярослав не просто мене зрадив. Він продав мене з потрохами, вказавши моєму катові найкоротший шлях до мого серця. Невже та вчорашня ніжність теж була частиною угоди? Кожна секунда його погляду, кожен дотик — просто щоб я не смикалася? Чомусь від цього було найбільш боляче.

— Ти тут зовсім сама з цією малявкою. З моєю малявкою, — він глянув на Єву, і в цьому погляді не було батьківської любові — лише холодне почуття власності на річ, яку нарешті повернули. — От вже не думав, що обидві втікачки знайду в одному місці. Адже ти знаєш, що це дача мого колишнього тестя? На твоїх руках моя дочка, Марино. І я вдячний тобі, що ти допомогла її знайти. Ну ж бо, а тепер ходіть до мене. Погуляли і годі. Час повертатися додому.