Глава 26. Ярик

Я стояв біля кухонного острова, дивлячись на тарілку з вечерею, до якої так і не торкнувся. Аромат домашньої їжі, який ще годину тому здавався втіленням затишку, тепер душив. В горлі стояв сухий, тугий клубок, що не давав зробити нормальний вдих. У вухах все ще відлунювали її слова, наче удари молота по склу: «хвилина слабкості», «вдячність», «роботодавець». Кожне з них було наче акуратно вивірений удар у той крихкий фундамент, який я намагався закласти між нами впродовж останніх днів.

Який же я ідіот. Архітектор, який не зміг розрахувати навантаження на власне серце.

Я сам був винен у тому, що сталося. Це кляте «вибач», кинуте вчора відразу після поцілунку, було моєю відчайдушною спробою зберегти контроль над ситуацією, яка давно вийшла з-під влади логіки. Моєю професійною звичкою зачищати похибки в кресленнях до того, як вони стануть фатальними. Я хотів захистити її від себе, від свого занадто складного життя і небезпек, що йшли за мною тінню, а натомість просто принизив її. Я звів той неймовірний спалах щирої пристрасті до статусу випадкової помилки, за яку треба виправдовуватися.

Я піднявся на другий поверх, намагаючись йти якомога тихіше, щоб не розбудити дім, який і так здавався переповненим напругою. Хотів просто пройти повз, замкнутися в кабінеті й зануритися в цифри, але ноги самі, всупереч волі, зупинилися біля напіввідчинених дверей дитячої.

Марина сиділа на самому краю ліжка Єви. У слабкому, жовтавому світлі нічника її силует здавався невагомим, майже прозорим. Вона вже змінила халат на просту домашню футболку, яка здавалася на неї завеликою, а волосся, що встигло трохи підсохнути, м'якими хвилями спадало на плечі, закриваючи обличчя. Вона читала Єві казку, ледь чутно шепочучи слова, наче боялася злякати цей короткий момент спокою.

Я затамував подих, боячись ворухнутися. Мене тягнуло до неї з такою силою, що це ставало фізично відчутним, небезпечним. Це не було просто чоловіче бажання — це був первісний інстинкт. Шалене, нестримне бажання заповнити кожну порожнечу цього занадто великого і холодного будинку її теплом, її тихим голосом, її присутністю. Хотілося просто стояти й дивитися, як вона дихає.

Марина здригнулася, наче відчула мій погляд шкірою. Вона повільно, ніби через силу, повернула голову в бік дверей. У її очах, що все ще поблискували від недавніх сліз, промайнула складна суміш емоцій: відлуння переляку, звична вже оборона і щось іще... ледь помітна іскра надії, яку вона так ретельно намагалася загасити.

Я не пішов. Навпаки, я зробив крок у кімнату, ступаючи на м'який килим, наче входив на територію, де закони зовнішнього світу більше не діяли.

— Вона заснула? — прошепотів я, зупиняючись біля протилежного краю ліжка, відчуваючи, як повітря між нами починає вібрувати.

— Майже, — так само тихо, одним подихом відповіла вона, нервово поправляючи краєчок ковдри на плечах племінниці. Її пальці при цьому ледь помітно тремтіли.

Ми стояли в густій напівтемряві, розділені лише маленьким сплячим тілом Єви. Але це мовчання більше не було холодним чи ворожим — воно іскрило від напруги, наче перед грозою. Я бачив, як Марина уникає мого погляду, зосередившись на іграшковому ведмеді, якого вона міцно стискала в руках, ніби той був її останнім якорем.

— Марино, — я покликав її по імені, і мій голос зрадив мене, прозвучавши занадто низько, занадто інтимно для цієї кімнати. — Те, що я сказав учора... про моє вибачення. Я не за поцілунок вибачався. Насправді, це останнє, за що я б хотів просити вибачення у своєму житті.

Вона завмерла, переставши дихати, але все ще не піднімаючи очей. У тиші було чути лише мірне сопіння дитини.

— А за що тоді? — запитала вона нарешті, і в її голосі прорізався той самий біль, який я бачив на сходах.

— За те, що кваплю події, — мій голос став ще тихішим, майже на межі чутності. Я бачив, як напружилися її плечі. — Я знаю, що ти пережила чимало і хочу, щоб ти почувалася тут зі мною в безпеці. Я знаю, що ти розгублена. Моє мовчання і ці поїздки до міста виглядають... двозначно. Але все, що я роблю зараз, має лише одну мету.

Марина нарешті підняла на мене очі. У напівтемряві вони здавалися величезними, повними нерозуміння і затамованої надії, яка боліла сильніше за будь-який докір.

— Про що ти, Ярославе? — вона ледь помітно хитнула головою, ніби намагалася скинути з себе навалу моїх слів.

Я зробив ще один крок, скорочуючи відстань до мінімуму. Між нами тепер був лише електричний струм повітря.

— Я сьогодні провів зустріч, — сказав я, обережно підбираючи слова, щоб не видати зайвого, але дати їй відчути опору. — Дуже важливу зустріч. Не можу всього розказати, але я взявся за Ігоря і все буде добре. 

Марина завмерла. Її дихання, щойно переривчасте, раптом зупинилося. Вона вдивлялася в моє обличчя, намагаючись прочитати те, що я так старанно приховував за маскою ділової стриманості.

— Ти бачився з ним? Що значить “взявся”? — перепитала вона, і в її голосі почувся відгомін того самого страху, з яким вона жила місяцями. 

Я відчув, як серце знову збилося з ритму. Я сам ще не до кінця розумів, у що вв’язався. Зустріч з Віктором залишила по собі осад тривоги, і я не знав, які саме скелети він витягне з шафи Ігоря. Але я знав одне: я піду до кінця.

— Потім, Марино. Ти сама все зрозумієш, коли прийде час, — я простягнув руку і на мить торкнувся її долоні, що все ще стискала іграшку. Мої пальці обпекло її холодом. — Головне — потерпи трохи. Просто почекай. І не бійся.

Вона не забрала руку. Навпаки, мені здалося, що її пальці ледь помітно ворухнулися назустріч моїм. У дитячій кімнаті панувала тиша, але це вже не була тиша самотності. Це було затишшя перед вирішальним кроком, сенс якого я й сам ще осягав лише на рівні інстинктів.