Глава 24. Ярик

Дорога до міста здавалася нескінченною. Я витискав зі свого авто все, на що воно було здатне, відчуваючи, як двигун відгукується на мою приховану агресію та тривогу. Пейзаж за вікном зливався у сіру смугу, але думками я все одно залишався в маєтку, у тій тиші, яку порушував лише сміх маленької дівчинки та шурхіт суконь Марини. Кожен кілометр, що віддаляв мене від них, відгукувався дивним занепокоєнням у грудях, схожим на фізичний біль. Це було нове, небезпечне відчуття — відповідальність за когось, хто абсолютно не вписується у мої чіткі графіки, плани та кошториси. Раніше я відповідав лише за стійкість фундаментів, тепер — за чиєсь життя.

Зустріч була призначена в зачовганому кафе на самій околиці, де запах дешевого тютюну назавжди в'ївся у пластикові панелі стін. Детектив, чоловік із втомленим поглядом і невизначеним віком, на ім'я Віктор, уже чекав за кутовим столиком, сховавшись у затінку. Його очі сканували вхідні двері з професійною параноєю.

— Ярославе, ви були надто лаконічні по телефону, — почав він, навіть не пропонуючи потиснути руку, що цілком влаштовувало нас обох. — Хто цей Ігор? Просто колишній, який не може змиритися з розривом, чи хтось серйозніший, хто може зіпсувати життя і мені, і вам?

Я замовив каву, яка на смак нагадувала палений папір, і сперся ліктями на липку стільницю, подаючись вперед. Голос мій став тихим, але важким.

— Я хочу знати про нього все. Кожну брудну дрібницю. Де він бере гроші на такі машини, з ким вечеряє, чиї інтереси насправді представляє. Він переслідує жінку, Вікторе, і робить це професійно, холоднокровно. Мені потрібен важіль впливу. Щось таке, що змусить його зникнути назавжди. Або сісти за ґрати без права виходу.

Віктор дістав пошарпаний блокнот і почав ставити питання, які різали по живому. Його цікавили найдрібніші деталі: марка та номери машини переслідувачів, точний час їх появи на заправці, стиль одягу, жести, навіть те, як вони тримали дистанцію на трасі. Ми говорили понад годину. Він копав глибоко, змушуючи мене знову й знову прокручувати в голові розповіді Марини, витягуючи з пам'яті її переляканий погляд і тремтіння рук. Кожен факт лягав у канву справи, наче деталь складного механізму.

— Це не буде дешево, — нарешті сказав він, різко закриваючи блокнот. — Якщо він пов'язаний з тими структурами, про які я думаю, мені доведеться залучити людей з «органів» і добре їх змастити. Ви готові до справді брудної гри, Ярославе? Тут не буде правил.

— Я готовий до будь-якої гри, яка гарантує безпеку цій жінці, — відповів я, не вагаючись ні секунди, і виклав на стіл конверт із авансом. — Чекаю на перший звіт за два дні. Не пізніше.

На зворотному шляху я не втримався і заїхав в офіс. Всього на дві хвилини. Мені потрібно було забрати теку з кресленнями для нового тендеру, який раніше здавався мені справою всього життя. Але зараз, стоячи серед дорогого скла та бетону мого кабінету, я відчував лише порожнечу. Світ креслень здався пласким і неживим. Мої співробітники здивовано перезиралися — я залетів у кабінет, схопив документи й вилетів, навіть не знявши плащ і не привітавшись. Уся ця ділова метушня здавалася безглуздою порівняно з тим, що відбувалося в моєму домі.

Вже в машині, стискаючи кермо до білих вузликів на пальцях, я дістав телефон. Потреба переконатися, що з ними все гаразд, стала майже маніакальною. Пальці самі набрали повідомлення: «Як ви? Все спокійно?»

Відповідь прийшла майже миттєво, наче вона теж тримала телефон під рукою: «Все добре. Єва малює драконів, я готую вечерю. Не хвилюйся».

Я видихнув так гучно, що скло в машині злегка запітніло. Напруга в плечах трохи спала, хоч і не зникла зовсім. У цьому простому «не хвилюйся» було стільки нормальності, якої мені зараз так бракувало в моєму вибудуваному за лінійкою житті.

До маєтку я повернувся вже в глибоких сутінках, коли ліс навколо став густим і чорним, наче пролита туш. Дім зустрів мене тишею, але вона не була затишною. Вона була натягнутою, як гітарна струна перед самим обривом, зарядженою невисловленими питаннями.

Я тихо роздягнувся в передпокої, намагаючись не шуміти, і пройшов у вітальню. На дивані лежав забутий пластмасовий «динозавль» Єви — яскраво-зелений і безглуздий у цьому строгому інтер'єрі. Отже, мала вже спить. Я відчув коротке полегшення: не доведеться натягувати маску і грати роль безтурботного «дядька Ярика», коли всередині все шкребли коти після розмови з Віктором про «брудні ігри».

Раптом нагорі почувся звук, і двері ванної на другому поверсі відчинилися, випускаючи хмару пари. Я підняв голову і застиг.

Марина виходила в коридор. На ній був лише довгий білий махровий халат, який вона туго підперезала на талії, підкреслюючи свою тендітність. Волосся було вологим і темним, кілька пасом неслухняно прилипли до тонкої шиї, а шкіра пахла лавандовим милом та вологою парою. Вона виглядала неймовірно гарною — такою справжньою, домашньою і водночас відчайдушно недосяжною.

Побачивши мене внизу, вона на мить завмерла. Її обличчя, щойно розслаблене після гарячої води та спокою, миттєво змінилося. Вона ніби вдягла невидимі обладунки, обличчя застигло, перетворившись на холодну, відчужену маску.

— Ти повернувся, — сказав вона сухо, дивлячись кудись повз мене, у вікно. — Вечеря на плиті. Якщо, звісно, ти ще не вечеряв у місті з кимось... важливішим.

Вона почала повільно спускатися сходами, тримаючи руку на перилах так міцно, наче я був небезпечним диким звіром, від якого треба бути напоготові кожної секунди. Кожен її рух був сповнений образи, яка відчувалася майже фізично. Я бачив, як між нами за лічені години виросла стіна, яку я сам же й почав будувати своїми таємницями, поїздками та вчорашнім відстороненим, боягузливим «вибач» після того поцілунку.

— Марино, почекай, — я зробив крок назустріч, опинившись біля підніжжя сходів, намагаючись впіймати її погляд, що вислизав. — Я затримався, бо виникли термінові питання по роботі, по об'єкту...