Глава 23. Марина

Я стояла в темряві своєї кімнати, притиснувшись спиною до холодного дерева дверей, і чула, як моє серце б’ється десь у самому горлі — важко, неритмічно, наче воно намагалося вирватися з грудної клітки слідом за ним. Клацання замка, яке я зробила майже механічно, пролунало в тиші наче фінальна крапка в реченні, яке ми обидва боялися договорити. Або як постріл, що ознаменував початок нової, ще небезпечнішої війни.

Його губи. Це був лише миг, випадковий спалах, але я все ще відчувала цей примарний тиск. Короткий, сухий, майже розпачливий поцілунок, у якому було більше запитань, ніж відповідей. Він тримав мене на руках так впевнено, а потім цей дотик... І його «вибач», що прозвучало як ляпас у нічній тиші. Навіщо він це зробив, якщо вже за секунду пошкодував?

Я торкнулася своїх губ кінчиками пальців, наче намагаючись зберегти той ледь відчутний смак чи тепло, що залишилося після нього. Вони все ще горіли. Мені хотілося плакати й сміятися одночасно. Хто я для нього? Випадкова знайома, яку він витягнув із кривавої халепи за залишком доброї волі? Гуманітарний проект із порятунку, який почав вимагати забагато уваги? Чи просто зручний об’єкт для реалізації його чоловічого інстинкту захисника, який прокинувся в лісовій глушині?

А потім я згадала її голос. Алла.

Її впевнений, хазяйновитий тон у слухавці, який я почула вчора. Вона — невід'ємна частина його справжнього світу. Того блискучого світу, де носять дорогі годинники, обідають у ресторанах з панорамними вікнами, обговорюють мільйонні тендери й ніколи не бояться чорних позашляховиків на заправках. Вона — та, з ким він будує плани, з ким він на рівних. А я... я просто тимчасова зупинка. Поломка в його ідеальному графіку, прикра перешкода на шляху архітектора до його чергового шедевра.

Цілу ніч я крутилася в ліжку, намагаючись заснути, але кожен звук у домі змушував мене здригатися. Я чула, як скрипить підлога в його кабінеті — Ярослав довго не лягав, міряючи кімнату кроками. Стрілка компаса, який я йому подарувала, мабуть, зараз вказувала на неї. На ту, хто знає його роками, хто має право називати його «Яриком» і вимагати вечері. На ту, перед якою йому не треба вибачатися за поцілунки.

Ранок зустрів мене важким сірим небом, що нависло над лісом, і тупим головним болем. Я тихо, наче злодійка у власному сховищі, спустилася на кухню, сподіваючись випити кави на самоті до того, як прокинеться Єва. Будинок, який вчора ввечері здавався мені затишним гніздом, сьогодні виглядав занадто великим, холодним і чужим. Кожен куток нагадував про мою недоречність тут.

Я зупинилася біля напіввідчинених дверей кабінету, бо почула його голос. Ярослав стояв біля вікна, повернувшись до мене спиною, і притискав телефон до вуха. Навіть ззаду він виглядав напруженим, наче натягнута струна.

— ...Так, я пам’ятаю про зустріч, — його голос був низьким, сухим, суто діловим. — Ні, я не забув. Мені треба виїхати, але я буду ненадовго. Обговоримо все на місці. Добре, до зустрічі.

Він поклав слухавку і важко, зі свистом зітхнув, схиливши голову. Я відсахнулася в глибоку тінь коридору, відчуваючи, як всередині все стискається в тугий, крижаний вузол. «До зустрічі». Звісно. Він їде до неї. Йому треба «обговорити проект». Тільки який? Проект їхнього спільного майбутнього, де немає місця переляканим жінкам з минулого? Чи проект того, як делікатно і швидше позбутися обтяжливої гості з дитиною, яка плутає йому всі карти?

Через десять хвилин він вийшов у вітальню. Вже повністю зібраний: свіжа сорочка, ідеально підібраний піджак. Від нього пахло дорогим парфумом, кавою і тією особливою впевненістю, яка буває лише у чоловіків, що тримають своє життя під контролем. Побачивши мене, він на мить завагався, і в його погляді, що став наче сталевим, промайнула ледь помітна тінь вчорашньої ночі. Того самого поцілунку.

— О, ти вже встала, — сказав він, дивлячись кудись мені в район плеча, уникаючи прямого погляду «очі в очі». — Марино, мені треба відлучитися у справах. Буду через кілька годин. Замкни за мною хвіртку і нікого не впускай, ворота на замку. Залишайся в будинку.

— Звісно, — я намагалася, щоб мій голос звучав рівно, навіть трохи байдуже, хоча в горлі стояв клубок. — Справи — це важливо. Не затримуйся... в ресторан. Нам з Євою тут буде спокійно.

Ярослав на секунду застиг, здивовано піднявши брову. Моя шпилька явно влучила в ціль, але він нічого не запитав і не почав виправдовуватися. Лише коротко, сухо кивнув і вийшов, не обертаючись. За хвилину почувся характерний гуркіт мотора, гравій хруснув під колесами, і його машина швидко зникла за поворотом під’їзної алеї.

Я залишилася стояти посеред порожньої вітальні, де все ще витав аромат його одеколону.

— У справах він поїхав, — прошепотіла я сама до себе, відчуваючи, як очі наповнюються пекучою вологою. Я стиснула кулаки так сильно, що нігті вп'ялися в долоні, залишаючи червоні півмісяці. — Звісно. Вибачився за поцілунок, наче за розбиту вазу, і побіг до своєї «нормальної» жінки. До тої, з якою йому не соромно з’явитися на людях.

Я накручувала себе з кожною секундою, кожна думка ставала гострішою за попередню. Уява малювала яскраві, болючі картинки: ось він сидить за столиком навпроти Алли, вона сміється, звично торкається його руки, а він, розслабившись, розповідає їй, яку дивну, вічно налякану жінку він прихистив у своєму лісовому маєтку. Можливо, вони навіть разом жартують про цей мій безглуздий подарунок — старий антикварний компас, який він тепер просто кинув на стіл.

Раптом з дитячої почувся гучний плач Єви. Я здригнулася, наче від реального удару. Треба йти до неї. Мені треба бути сильною. Мені не можна, категорично не можна закохуватися в нього! Це розіб’є моє серце. Тим паче закохуватися в людину, для якої я — лише чергове прикре «вибач» у щоденному списку справ.

Але серце не слухалося розумних аргументів. Воно вперто, ниюче боліло, підказуючи, що цей компас сьогодні збився з курсу. Або, навпаки, вказав на ту гірку правду, яку я так відчайдушно намагалася не помічати за його лицарськими вчинками.