Глава 22. Ярик

Я залишився на терасі, коли Марина пішла. Холодне березневе повітря мало б протверезити, але в голові все одно панував хаос. Я дивився на темні силуети сосен, що оточували маєток, і відчував себе вартовим на посту, який раптом усвідомив, що охороняє не просто об'єкт, а весь свій світ.

Погляд мимоволі повертався до вікна вітальні, де на дубовому столі залишився той самий срібний компас. Дивно. Я все життя проектував будівлі, розраховував навантаження на фундамент, вимірював кожен міліметр з аптечною точністю, а зараз відчував, що мій власний фундамент дає тріщину. Усі мої залізобетонні переконання про те, яким має бути моє життя — з ким вечеряти, з ким спати, які контракти підписувати — розсипалися, як неякісна цегла.

Почувся тихий шурхіт. Марина повернулася — вона забула на столі свою нову кофту, ту саму, пудрову, яку з таким трепетом витягала з пакета годину тому. Вона рухалася безшумно, наче тінь, намагаючись не розтривожити густу тишу засинаючого дому.

— Забула... — ніяково прошепотіла вона, піднімаючи річ і притискаючи її до грудей, ніби щит.

Вона рушила назад до сходів. У напівтемряві коридору горіла лише одна тьмяна бра, і там, де якраз закінчувався килим і починався старий, натертий воском паркет, її нога раптом поїхала вбік. Марина зойкнула — коротко, злякано — і почала завалюватися назад, втрачаючи рівновагу.

Я зреагував швидше, ніж встиг подумати. Мої руки підхопили її за талію та плечі за частку секунди до того, як вона б зустрілася з підлогою. Я відчув, як вона здригнулася під моїми долонями.

— Обережно! — мій голос прозвучав неочікувано хрипко, наче я сам щойно пробіг кілька кілометрів.

Вона судомно вчепилася в мої передпліччя, намагаючись знайти опору. Її дихання було уривчастим, гарячим, і я відчував його на своїй шиї. Обличчя Марини було зовсім близько — я бачив кожну вію, бачив, як розширилися її зіниці, відбиваючи слабке світло лампи. У цьому тьмяному коридорі вона здавалася такою тендітною, наче була зроблена з найтоншої порцеляни, яка вже встигла вкритися мережею невидимих тріщин від ударів долі. Від неї пахло чимось солодким, чимось домашнім... і цим клятим березневим дощем.

— Вибач... я просто... голова обертом, — пробурмотіла вона.

Марина спробувала відсторонитися, повернути собі рівновагу, але я бачив, як тремтять її коліна. Вона ледь трималася на ногах — позначився стрес на заправці та шалена гонка нічною трасою.

— Стій, — я не випустив її. Навпаки, перехопив зручніше, підхопив під коліна і впевнено підняв на руки. — Я сам тебе занесу. Треба переконатися, що ти доберешся до ліжка в безпеці, а не знайдеш собі нову пригоду на рівному місці. Досить на сьогодні адреналіну.

Марина завмерла, на мить затамувавши подих, а потім мимоволі притулилася головою до мого плеча. Я відчував тепло її тіла крізь тонку тканину домашнього одягу. Вона була майже невагомою, але ця легкість була оманливою — вона тягнула мене на дно сильніше за будь-який вантаж. Кожен мій крок по скрипучих сходах віддавався в скронях важким, пульсуючим ритмом. Усе, що було «до» — Алла з її претензіями, складні проекти в офісі, галасливий Київ, навіть той чорний «Гелендваген» — раптом стислося, зблідло і зникло. Світ звузився до розмірів цієї жінки, яку я міцно стискав у руках.

Я зупинився біля дверей її кімнати. Світло з коридору м'яко, майже інтимно лягало на її обличчя, висвічуючи губи, які вона судомно закусила від хвилювання. Час наче сповільнився, перетворюючись на в'язку патоку. Я бачив, як прискорено б'ється жилка на її шиї.

Я хотів щось сказати. Щось дотепне, щоб розрядити атмосферу, або просто заспокійливе «все буде добре». Але замість цього я просто мовчки дивився на неї. Бажання, яке я старанно придушував весь цей довгий вечір, раптом вибухнуло всередині з такою первісною силою, що раціональна частина мого мозку, зазвичай така холодна й розважлива, просто вимкнулася.

Я не планував цього. Я просто схилився. Це не був довгий чи глибокий поцілунок — лише короткий, невагомий, наче дотик крила метелика, дотик моїх губ до її. Це тривало лише секунду, але в цю секунду стався миттєвий спалах електрики. По спині пробіг такий розряд, що мої руки мимоволі напружилися, і я ледь не випустив її. На мить мені здалося, що вона відповіла — ледь помітним рухом назустріч, — але я вже не був упевнений ні в чому.

Я різко відсторонився, наче впікся. Обережно, майже грубо опустив її на підлогу біля самих дверей, розриваючи цей небезпечний контакт.

— Вибач, — відрізав я, миттєво відводячи погляд у темний кінець коридору. Голос знову став холодним, відстороненим, хоча всередині все ще вирувало й тремтіло. — Це було... зайве. Помилка. Я просто втомився, нерви здають. Спи.

Я розвернувся на підборах і пішов геть, не чекаючи на її відповідь і не маючи сили бачити її реакцію. Я вже був на середині сходів, коли почув, як тихо клацнув замок її дверей. Цей короткий звук у нічній тиші був схожий на постріл, що остаточно розрізав вечір на «до» та «після».

Зайшовши до свого кабінету, я впав у крісло, не вмикаючи світла, і з силою стиснув голову руками. На столі в темряві ледь поблискував сріблом компас. Стрілка впевнено вказувала на північ, через стіну, прямо туди, де зачинилася вона. Але я вперше в житті не знав, де мій справжній шлях.

«Чорт забирай, Ярику, що ти коїш? У тебе є Алла, у тебе є зрозуміле майбутнє», — переконував я себе. Завтра треба зателефонувати Аллі. Треба повернутися в реальність, в офіс, до креслень і зрозумілих цифр. Треба вигнати цей привид поцілунку зі своєї пам'яті.

Але смак її губ — суміш страху, вдячності та якогось дикого, нестримного життя — все ще залишався на моїх, і жоден холодний розрахунок у світі не міг його стерти.