Глава 21. Марина

Ярослав тримав компас так обережно, наче це була не стара залізяка, а кришталеве серце. У напівтемряві вітальні, освітленій лише однією лампою, його пальці здавалися величезними порівняно з тонким срібним ланцюжком. Я затамувала подих, спостерігаючи за ним. Мені раптом стало ніяково — чи не занадто це? Чи не виглядає мій жест як дурна спроба відкупитися за той хаос, який я принесла в його розмірене життя?

— Тобі справді подобається? — тихо запитала я, відчуваючи, як щоки починають палати. — Я просто подумала... архітектори ж завжди шукають правильні лінії. А цей компас... він наче з іншого часу. Справжній.

Ярослав нарешті підняв на мене погляд. У його очах було щось таке, чого я не бачила раніше — не холодний розрахунок стратега і не ввічлива турбота господаря. Це було щось глибше, наче я випадково зачепила струну, яка мовчала роками.

— Він неймовірний, Марино, — відповів він, і його голос здригнувся. — Дякую. Я... я покладу його в кабінеті. На робочий стіл.

— Мамр, динизавль хоче спати! — Єва перервала момент, тицяючи мені в коліно свого нового гумового монстра. Вона вже позіхала на весь рот, але очі все ще блищали від пережитого за день збудження. А моє серце затремтіло. Це вперше вона назвала мене мамою. Якось раніше було без звертання. І я збрешу, якщо скажу, що це нічого для мене не означало… Але чи маю я право дозволяти їй так думати? Адже сама — це та, хто назавжди… А я… я просто нянька з купою проблем. Проте моє серце розтопилося від заворушення, ніби це перше довгоочікуване “мама” від рідної дитини.

Я глянула на Ярика. Він схвально кивнув, наче підказував, що зараз не варто акцентувати на цьому увагу. Малечі просто не вистачає мами.

— Ходімо, сонечко. Треба вмитися і випробувати твою нову піжаму, — я підхопила дівчинку на руки, відчуваючи її рідну вагу.

Ярослав підвівся слідом за нами. Його телефон знову коротко пискнув на столі — мабуть, чергове повідомлення від тієї Алли. Я помітила, як він на мить затримав на ньому погляд, а потім рішуче перевернув гаджет екраном донизу.

Коли я нарешті вклала Єву, і її рівномірне сопіння заповнило маленьку кімнатку, я вийшла на терасу. Холодне березневе повітря миттєво протверезило. Я обхопила себе руками за плечі, дивлячись на темну стіну лісу за парканом.

Там, десь у тій темряві, був Ігор. Або Артур. Або ще хтось із того минулого, від якого неможливо просто відкупитися новими джинсами чи сховатися за високим муром. Я знала Ігоря занадто добре: він не прощає поразки. Те, що ми відірвалися на трасі, було лише відстрочкою.

Двері за спиною тихо рипнули. Я не оберталася — за кроками знала, що це він.

— Чому ти не спиш? — Ярослав підійшов і став поруч, спираючись ліктями на перила.

— Страшно, — чесно зізналася я, дивлячись на свої пальці. — Щоразу, коли я заплющую очі, я бачу ті білі ксенонові фари. Мені здається, вони світять мені прямо в душу.

— Вони не знайдуть цей дім, Марино. Я завтра ж викличу людей, ми поставимо додаткові датчики руху по всьому периметру. І... я здам свій телефон у сервіс, нехай перевірять на «маячки». Про всяк випадок.

Він говорив про технічні деталі, намагаючись заземлити мій страх, але я відчувала, що він теж напружений. Наші стосунки за ці кілька годин дивним чином трансформувалися. Ми більше не були чужинцями. Ми стали спільниками.

— Ярославе... та жінка, Алла. Вона чекає на тебе. Ти через нас не поїхав у місто.

Він мовчав довгу хвилину. Чути було лише, як вітер шумить у верхівках сосен.

— Знаєш, — нарешті промовив він, — Алла — це частина мого «правильного» життя. Де все за розкладом, де успіх вимірюється маркою авто, а стосунки — зручністю. Але сьогодні на тій заправці... коли я стояв між тобою і тією машиною... я вперше відчув себе живим. Не успішним, не крутим архітектором, а просто людиною, яка робить щось дійсно важливе.

Він повернувся до мене. Відстань між нами скоротилася до кількох сантиметрів. Я бачила відблиск місяця в його очах. Моє серце пропустило удар. Це було неправильно, невчасно, небезпечно — але я відчула непереборне бажання просто притулитися до його плеча і забути про все на світі.

— Тобі треба відпочити, — м’яко сказав він, наче прочитавши мої думки. — Йди спати. Я ще трохи посиджу тут. Повартую.

Я кивнула, не в силах вимовити ні слова. Коли я проходила повз нього, наші рукави зачепилися один за одного. Лише на секунду. Але цей випадковий дотик обпік мене сильніше за будь-яке полум'я.

Зайшовши до своєї кімнати, я притулилася спиною до дверей. Моє життя було зруйноване, за мною полювали бандити, а я... я стояла в темряві і торкалася губ пальцями, згадуючи його погляд.

«Боже, Марино, тільки не це, — прошепотіла я сама собі. — Тільки не закохуйся в нього. Це зробить тебе ще вразливішою».

Але в кутку на комоді лежала порожня коробочка від компаса, і я знала: напрямок уже обрано. І стрілка впевнено вказувала не на безпеку, а на чоловіка, який зараз стояв на терасі, охороняючи мій сон.