Глава 20. Ярик

Я витискав із машини все, на що вона була здатна, але робив це максимально плавно. Мої пальці ледь не вростали в кермо, а погляд кожні три секунди стрибав до дзеркала. Я збрехав Марині на заправці. Звісно, я збрехав. Той чорний позашляховик не просто «відпочивав». Він стояв із вимкненими габаритами, але з працюючим двигуном — так чекають лише на здобич.

У дзеркалі я побачив, як ксенонові фари нарешті рушили з місця. Позашляховик виїхав на трасу слідом за нами, тримаючи дистанцію, наче випробовуючи мої нерви.

«Ну давай, пограємо», — злостиво подумав я. В мені прокинувся той самий холодний азарт, який допомагав вибивати безнадійні тендери. Я знав цю дорогу. За кілька кілометрів був складний розв’язок. Я дочекався, поки між нами та переслідувачем опинилася фура, і різко, без поворотів, пішов на розворот через технічну смугу, а потім одразу пірнув у вузький з’їзд під міст. Чорні фари промайнули зверху, несучись далі по прямій.

Ми відірвалися. Але серце калатало об ребра. Треба було дзвонити начальнику місцевої поліції — мій старий знайомий заборгував мені послугу. Потрібно посилити периметр маєтку. Потрібно діяти.

— Все, — тихо сказав я, коли ми нарешті в'їхали під захист високих дерев нашої алеї. Сутінки вже згустилися, але до справжньої ночі було ще далеко. — Він поїхав прямо. Я ж казав тобі — просто випадковий водій.

Марина лише важко видихнула. Вона не повірила, але в її очах було стільки виснаження, що на суперечки сил не лишилося.

Щойно ми зайшли в дім, тепле повітря, просочене запахом старої деревини, трохи розслабило мої плечі. Ми не пішли розходитися по кімнатах. Навпаки — якась підсвідома потреба в нормальності змусила нас залишитися разом у вітальні.

Я допоміг роздягнути Єву, яка, попри стрес, була надто збуджена покупками, щоб спати. Поки я ставив чайник, мій телефон у кишені знову завібрував. «Алла».

Я завмер. Наші стосунки ніколи не закінчувалися офіційно. Вона поїхала до Мілана, я — сюди. Ми просто поставили все на паузу, яку обидва вважали тимчасовою. Ще місяць тому я б з радістю відповів. Алла була зрозумілою: успішна, красива, передбачувана. З нею було легко.

Я натиснув «прийняти».

— Слухаю, Алло.

— Ярику! Нарешті! — її голос, такий звичний і впевнений, раптом здався мені занадто гучним для цього дому. — Куди ти так швидко побіг? Я повернулася і вже дещо чула про твої «лісові пригоди». Ти там не здичавів? Забронювала нам столик у «Веранді» на суботу. Треба обговорити твій проект і... ну, ти зрозумів. Скучила.

Я дивився крізь двері у вітальню. Там, на килимі, Марина розкладала пакунки. Її рухи були такими обережними, наче вона торкалася чогось неймовірно крихкого. Вона дістала маленьку рожеву піжаму для Єви, потім м'який пудровий светр для себе. Світло від настільної лампи вихоплювало її втомлений профіль.

Раніше я б не вагаючись сказав «так» Аллі. Але зараз щось усередині мене застрягло. Якесь дивне відчуття неправильності. Я дивився на Марину й розумів, що її світ — з переслідуваннями, страхом і цими простими покупками — чомусь став мені ближчим за всі ресторани столиці.

— Алло, я зараз не можу говорити, — вимовив я, відчуваючи дивну сухість у горлі.

— Щось сталося? Ти якийсь дивний.

— Просто багато справ. Давай пізніше. Я наберу.

Я скинув виклик, так і не сказавши ні «так», ні «ні». Я ще не був готовий рвати те, що будувалося роками, але й повертатися туди вже не хотілося. Це було схоже на архітектурний план, який раптом перестав мені подобатися.

Я підійшов до дівчат і присів на підлогу поруч.

— Ну що тут у вас? — я намагався усміхнутися. — Єво, це хто? Дракон?

— Це динозавль! Рекс! — гордо заявила мала, тицяючи мені в ніс пластмасову фігурку. — Він буде охолоняти дім!

— Дуже серйозний охоронець, — засміявся я.

Марина почала показувати речі. Вона виправдовувалася за кожну витрачену гривню, хоча це були дрібниці. Вона розкладала одяг Єви — сукні, колготки, новенькі черевики.

— Ярославе... — вона раптом замовкла і дістала невеликий пакунок у крафтовому папері. — Це... це тобі. Від мене.

— Мені? За що?

— За все, — вона опустила очі, і я помітив, як її пальці тремтять. — За те, що захищаєш нас. Що терпиш. Я знаю, що це формально за твої гроші... але це мій перший аванс. Я хотіла, щоб це було саме від мене. Будь ласка, відкрий.

— Відклий! Відклий! — закричала Єва.

Я обережно розгорнув папір. Всередині була важка оксамитова коробочка. Коли я відкрив її, я на мить втратив дар мови.

На чорній підкладці лежав старовинний срібний компас на масивному ланцюжку. Це була антикварна річ — із потертим корпусом, на якому була викарбувана роза вітрів, і тонкою синьою стрілкою, що впевнено вказувала на північ.

— Я побачила його в тій крамничці, — тихо сказала Марина. — Ти архітектор. Ти завжди будуєш напрямки, креслиш шляхи. Я подумала, що тобі теж потрібен компас. Щоб ти ніколи не заблукав у житті. І щоб знав... де твій дім.

Я взяв компас у руку. Метал був холодним, але мені здалося, що він пропікає долоню до самого серця. Цей подарунок важив більше, ніж усі мої успішні контракти.

Я подивився на Марину. На її втомлені очі, на її слабку усмішку. І раптом зрозумів, чому не зміг сказати «так» Аллі.

— Дякую, Марино, — мій голос прозвучав глухо. — Це... найважливіша річ, яку я коли-небудь мав.

Тепер я точно знав, у якому напрямку вказує моя стрілка. Але я все ще боявся визнати це вголос.